— Він утік, — сказав Ебенезер Болґер. Тепер Ніх чув його голос навіть крізь двері.
— У тій коморі йому не було де сховатися. Ми б його знайшли.
— Чоловікові на ім'я Джек це не сподобається.
— А хто йому про це повідомить?
Запала тиша.
— Так. Том Гастінґс. Куди поділася брошка?
— Що? Ця? Ось вона. Я її просто сховав, щоб не загубилася.
— Щоб не загубилася? Собі в кишеню? Як на мене, цікавеньке місце для схову. Більше схоже на те, що ти збирався з нею змитися, змитися з моєю брошкою.
— Твоєю брошкою, Ебенезере? Твоєю? Нашою, ти хотів сказати?
— Нашою, ще б пак. Щось я не пригадую, щоб ти був тут, коли я забрав її у хлопця.
— Хлопця, якого ти не зміг втримати для чоловіка на ім'я Джек, ти хочеш сказати? Ти уявляєш, що він зробить, якщо дізнається, що хлопець був у тебе і ти його проґавив?
— Може, то інший хлопець. Хлопців навколо цілі натовпи, які шанси, що це був саме той, що потрібен? Напевне, змився через задні двері, щойно я повернувся до нього спиною.
І тоді улесливо додав:
— А чоловіком на ім'я Джек ти не переймайся, Томе Гастінґс. Я впевнений, що то був не той хлопець. То я вже старий став, вигадую всяке. І ми вже майже всю слив'янку випили, що ти скажеш про келишок доброго скотчу? У мене в коморі є пляшечка, зачекай тут.
Двері до комори прочинилися, і увійшов Ебенезер з ліхтариком, ціпком і пикою, ще кислішою, ніж до того.
— Якщо ти ще тут, — невдоволено пробурмотів лихвар, — навіть не думай тікати. Щоб ти знав, я повідомив про тебе поліцію.
Ебенезер пошарудів у шухлядці, дістав півпляшки віскі й маленький чорний слоїчок. Націдив кілька крапель зі слоїчка у пляшку, потім поклав його в кишеню і пробурмотів:
— Моя брошка, і тільки моя, — а потім гукнув: — Томе, я вже йду!
Він знову обвів комору поглядом, дивлячись крізь Овенса, і пішов, тримаючи пляшку перед собою. Двері знову замкнув.
— Ось і я, — почувся з-за дверей його голос. — Давай-но склянку, Томе. Гарно хлюпну тобі скотчу, міцного, як чорт. Кажи, як досить.
Тиша.
— Дешева бовтанка. А ти не п'єш?
— Слив'янка мені кишки скрутила. Хай трошки шлунок вгамується… — і потім: — Томе! Де моя брошка?
— Знову «твоя»? Що, що ти… Ти підмішав мені щось, малий поганцю!
— А як підмішав, то й що? У тебе на лобі було написано, що ти збирався зробити, Том Гастінґс. Злодій.
Відтак почулися крики, кілька ударів, гучний тріск, наче перевертали важкі меблі…
…а потім тиша.
— А тепер хутенько треба тебе звідси діставати, — мовила Ліза.
— Але ж двері замкнено, — Ніх подивився на дівчину. — Ти можеш щось зробити?
— Я? Хлопче, я не знаю чарів, які могли б дістати тебе з зачиненої комори.
Ніх зіщулився і зазирнув у замкову шпарину. Нічого не видно — з іншого боку стирчав ключ. Ніх подумав, а потім усмішка осяяла його обличчя, наче ліхтарик чи лампочка. Він дістав з коробки газетний аркуш, розрівняв його, наскільки це було можливо, і підсунув під двері майже повністю, лишивши тільки маленький кутик.
— Що це за забавки? — нетерпляче запитала Ліза.
— Мені потрібне щось, схоже на олівець. Тільки тонше… — відповів Ніх. — Ось!
Він узяв зі стола тоненького пензля, устромив його протилежним від ворсу кінцем у замок, пошарудів ним і штовхнув.
Щось тихо клацнуло, і ключ випав із замка на газету. Ніх підтягнув її до себе уже з ключем.
Ліза від захвату аж розсміялася.
— Оце так кмітливість, юначе, — сказала вона, — оце розум.
Ніх вставив ключ у замок, повернув його і штовхнув двері.
На підлозі, посеред захаращеної антикварної крамниці, лежали двоє чоловіків. Меблі таки падали: кімната перетворилася на гору розтрощених годинників і стільців, серед них лежав Ебенезер Болґер, а на ньому — Том Гастінгс. І жоден з них не ворушився.
— Вони мертві? — спитав Ніх.
— Не з нашим щастям, — відказала Ліза.
Поруч із чоловіками на підлозі лежала брошка з начищеною срібною оправою, криваво-оранжевий посмугований камінь тримали пазурі й зміїні голови, і вираз ці зміїні голови мали переможний, зажерливий і вдоволений.
Ніх поклав брошку в кишеню, де вже лежало важке прес-пап'є, пензлик і маленький слоїк з фарбою.
— І це візьми, — мовила Ліза.
Ніх подивився на візитку з чорними краями й написаним словом «Джек». Вона його непокоїла. Було в ній щось знайоме, щось, що каламутило давні спогади, щось небезпечне.
— Не хочу.
— Її не можна лишати тут, — заперечила Ліза. — Вони хочуть заподіяти тобі шкоду, використавши її.