І він заходився витирати ганчіркою свою запилюжену труну й наспівувати «Ля-ля-ля оп, ля-ля-ля оп». І з кожним «оп» він розмахував ганчіркою, смикаючись усім тілом.
— Це ти співаєш ту пісеньку?
— Яку?
— Ту, що всі зараз співають.
— Ще не час, — сказав Фортінбрас. — Завтра, все завтра.
— Не час, — додала Луїза, яка померла, народжуючи двійню. — Роби свої справи.
І заспівала дзвінким, приємним голосом:
Ніх пішов до маленької каплички, яка потроху осипалася. Прослизнув між кам'яних стін до склепу й сів чекати на повернення Сайласа. Було холодно, але хлопця холод не турбував, адже кладовище прийняло його, а мертві температурою не переймаються.
Опікун повернувся о досвітній годині з великим пакетом.
— Що там?
— Одяг. Приміряй, — Сайлас витяг сірий светр, такого ж кольору, як саван Овенса, джинси, білизну і взуття — блідо-зелені кеди.
— Навіщо це?
— Тобто, крім того, щоб носити? По-перше, я думаю, ти достатньо дорослий — скільки тобі вже, десять? — а живі люди не носять саванів. Рано чи пізно тобі доведеться носити звичайний одяг, то чому б не почати вже зараз? І крім того, це може бути маскуванням.
— А що таке маскування?
— Це коли щось має вигляд чогось іншого, і коли люди дивляться на це, то не знають, що бачать насправді.
— Ага. Зрозумів. Мабуть…
Ніх перевдягнувся. Зав'язати шнурівки було непросто, і Сайласу довелося показати, як це робиться. Хлопцеві це завдання видалося дуже непростим, і він зав'язував та розв'язував шнурівки, аж поки результат Сайласа не задовольнив. І лише тоді Ніх наважився спитати:
— Сайласе, а що таке макабр?
Сайлас звів брови.
— Де ти це почув?
— Усі на кладовищі тільки про це й говорять. Здається, це має статися завтрашньої ночі. То що таке макабр?
— Це танець, — відповів Сайлас.
— «Данс-макабр танцює всяк», — пригадав Ніх. — А ти його танцював? Що це за танець такий?
Опікун подивився на нього очима, схожими на чорні ставки, і сказав:
— Не знаю. Ночами я ходжу по цій землі дуже, дуже давно, тому знаю багато чого, але й гадки не маю, як це — танцювати макабр. Щоби стати до цього танцю, треба бути живим або мертвим, а я ні той, ні другий.
Ніх здригнувся. Він хотів обійняти опікуна, сказати, що він ніколи його не покине, але зробити це було просто немислимо. З таким же успіхом він міг обійняти місячне сяйво, не в сенсі, що Сайлас був безтілесним, а в сенсі, що це неправильно. Є люди, яких можна обіймати, і є Сайлас.
Опікун прискіпливо оглянув хлопчика у новому вбранні.
— Зійде, — підбив він підсумок. — Тепер ти виглядаєш так, наче все життя жив поза кладовищем.
Ніх із гордістю усміхнувся. Але усмішка зникла, і він знову спохмурнів.
— Але ж ти завжди будеш тут, Сайласе? І мені не треба буде полишати кладовище, якщо я не захочу?
— На все свій час, — тільки й мовив Сайлас.
Наступного дня Ніх прокинувся рано, ще коли сонце срібною монеткою висіло в сірому зимовому небі. Проспати світлі години доби було дуже просто, прожити всю зиму як одну нескінченну ніч і не бачити сонця, тому щоразу, перед тим, як заснути, Ніх обіцяв собі встати ще завидна і вийти із затишної могилки Овенсів.
У повітрі кружляв дивний — виразно квітковий — аромат. Ніс хлопця довів його до Єгипетської доріжки, оповитої густими заростями плюща, вічнозеленими джунглями, що ховали під собою псевдоєгипетські стіни, статуї та ієрогліфи.
Тут запах був найбільш насиченим, і на якусь мить Овенсу здалося, що випав сніг, бо листя було скрізь поплямоване білим. Ніх уважніше придивився до цих плям. Усі вони виявилися скупченнями маленьких п'ятипелюсткових квітів, і хлопець уже був нахилився, щоб понюхати їх, як почув кроки — хтось наближався до доріжки.
Ніх зникнув у плющі і згодом побачив, як стежиною піднялися троє чоловіків і жінка — усі живі — та попрямували до Єгипетської доріжки. На шиї у жінки висів візерунковий ланцюжок.
— Отут? — запитала вона.
— Так, пані Керевей, — відповів один з чоловіків, захеканий кругловидий коротун із сивим волоссям. І він, і двоє інших тримали по великому порожньому кошику з лози.
Вираз обличчя жінка мала водночас недовірливий і спантеличений.
— Ну, як скажете, — мовила вона, дивлячись на квіти. — Але я так нічого і не розумію. І що робити далі?
Найнижчий чоловік витягнув зі свого кошика срібні ножиці, вкриті патиною, і подав їх:
— Ножиці, пані мер.