Вона взяла інструмент і заходилася відрізати китиці квітів, а потім, разом із чоловіками, збирати цвіт у кошики.
— Це, — згодом пробурмотіла пані Керевей, мер міста, — повна нісенітниця.
— Це, — заперечив товстун — традиція.
— Повна нісенітниця, — наполягала пані Керевей, але не припиняла зрізати китиці і складати їх у кошик. Коли перший наповнився, вона спитала:
— Може, вистачить?
— Ми маємо наповнити всі чотири кошики, — сказав низенький, — а потім роздати по квітці кожному, кого зустрінемо у Старому місті.
— І що це за традиція така? Я питала попереднього мера, але він ніколи про неї не чув, — сказала пані Керевей, і додала: — У вас немає відчуття, що за нами спостерігають?
— Що? — відгукнувся третій чоловік, який досі мовчав. Бородань у тюрбані, він тримав два кошики. — Ви маєте на увазі привидів? Я не вірю у привидів.
— Ні, я не про привидів, — відповіла пані Керевей, — просто відчуття, наче хтось дивиться.
Ніх ледве стримав бажання ще глибше заховатися у зарості плюща.
— А те, що попередній мер не знав про цю традицію, зовсім не дивно, — сказав гладун, чий кошик уже був майже повний. — Зимовий квіт з'явився вперше за останні дев'яносто років.
Бородань у тюрбані, який не вірив у привидів, нервово роззирався.
— Кожен у Старому місті повинен отримати квітку, — додав низенький. — Байдуже, хто: чоловік, жінка чи дитина.
І повільно, наче пригадуючи щось дуже давно забуте, додав:
Пані Керевей хмикнула:
— Маячня і нісенітниці, — але й далі різала квіт.
По обіді почало сутеніти, і вже о пів на четверту було темно. Ніх блукав цвинтарними стежинами, шукаючи, з ким би потеревенити, але нікого не зустрів. Він пішов до Гончарного поля подивитися, чи є там Ліза Гемпсток, але її теж не знайшов. Хлопчик повернувся до родинної могили, а та виявилася порожньою: ані пана Овенса, ані пані Овенс там не було.
І тоді Ніх злякався, трохи, але злякався. Уперше за ті десять років, що хлопець себе пам'ятав, він почувався покинутим у місці, яке вважав своїм домом. Він чимдуж помчав до старої каплички, де став чекати Сайласа.
Але Сайлас не прийшов.
«Може, ми розминулися», — переконував себе Ніх, але й сам у це не вірив.
Хлопчик піднявся на самісіньку верхівку пагорба і роззирнувся. Вгорі, в морозному небі висіли зорі, а внизу під ним розгортався підсвічений візерунок міста — вуличні ліхтарі, фари машин, рухомі предмети. Ніх повільно зійшов пагорбом до головної цвинтарної брами і зупинився перед нею.
Він почув музику.
Ніх чував усяку музику: і солодке пихтіння фургона з морозивом, і пісні, які по радіо слухали робітники, мелодії, які Джейк Клареті грав мертвим на своїй запилюженій скрипці, — але такого не чув ще ніколи: періодичного наростання і згасання звуку, наче вступ якогось музичного твору, прелюдія чи увертюра.
Ніх прослизнув крізь замкнені ворота і пішов у бік Старого міста.
Він оминув пані мера, яка стояла на розі й саме тієї миті чіпляла маленьку білу квітку на вилогу бізнесмену, що проходив повз неї.
— Особисто я доброчинністю не займаюся, — сказав той. — Цим опікуються у конторі.
— Це не доброчинний захід, — відказала пані Керевей. — Це місцева традиція.
— Он воно як.
Чоловік випнув груди, виставляючи напоказ маленьку білу квітку, і пішов собі, гордий, як павич.
Наступною з'явилася молода жінка з дитиною у візочку.
— Нашо це? — підозріло запитала вона, коли пані мер наблизилася до неї.
— Одна вам і одна малятку, — відповіла та.
Пані Керевей приколола жінці квітку до пальта булавкою, а малюку приліпила до одежі скотчем.
— Але нашо це? — знову спитала жінка.
— Це якась традиція, поширена у Старому місті, — невпевнено відповіла пані мер.
Ніх пішов далі. Й усюди він бачив людей з білими квітами на одязі. На іншому розі Ніх минув чоловіків, які були на кладовищі з пані мер, і кожен з них тримав кошика та роздавав білі квіти. Їх брали не всі, однак більшість таки приймали.
Музика не вгавала, вона лунала десь на межі чутності, урочиста й незвична. Ніх нахилив голову, намагаючись визначити, де грають, але це йому так і не вдалося. Музика висіла у повітрі й була всюди — у тріпотінні прапорців і маркіз, у гуркоті далеких машин, у стукоті підборів об бруківку…
І коли Ніх дивився на людей, що розходилися по домівках, він помітив дещо дивне. Усі вони рухалися у такт музиці.
Бородань у тюрбані роздав майже усі квіти. Ніх підійшов до нього і сказав: