Чоловіки у чорних костюмах сиділи за столами, а один з них, огрядний веселун у фраку, наче щойно з весілля, оголошував з трибуни перелік Хороших Справ, здійснених за рік. Дітей з бідних сімей возили на відпочинок до екзотичних країв. Придбали екскурсійний автобус тим, хто його потребував.
Чоловік на ім'я Джек сидів за центральним столом у першому ряду разом з елегантним сивокосим мужчиною. Вони чекали на каву.
— Час спливає, — мовив сивокосий, — а ми не молодшаємо.
— Я думав над цим, — відповів чоловік на ім'я Джек. — Та справа у Сан-Франциско чотири роки тому…
— Не пощастило, але як квіточки, що квітнуть навесні, тра-ля-ля, це справи не стосується взагалі. Ти схибив, Джек. Ти мав розібратися з ними усіма. Що означало — з немовлям теж. Особливо з немовлям. І «майже» не рахується.
Офіціант у білому кітелі налив кави всім, хто сидів за столом: коротуну з тонкою борідкою, високому блондину з модельно-зірковою зовнішністю і темношкірому головастому чоловікові, який зиркав на всіх, наче роз'ятрений бик. Ці троє намагалися не слухати Джекову розмову, а приділяти максимум уваги промовцю на трибуні, і навіть раз у раз аплодували. Сивокосий додав до кави кілька ложок цукру й енергійно розмішав.
— Десять років, — продовжив він. — Час нікого не чекає. Малий скоро виросте. І що тоді?
— Пане Денді, у мене все ще є час, — почав чоловік на ім'я Джек, але співрозмовник перебив його, тицьнувши в бік пальцем.
— У тебе був час. А тепер у тебе є лише дедлайн. Прояви-но кмітливість. Ми більше не дозволимо тобі байдикувати, годі. Нам уже набридло чекати, усім нам, Джекам.
Чоловік на ім'я Джек коротко кивнув.
— Я маю зачіпки.
— Справді?
— Справді. І повторюся: я вважаю, що проблеми у Сан-Франциско мають стосунок до цієї справи.
— Ти говорив про це з секретарем? — пан Денді кивнув у бік чоловіка на трибуні, який саме в цю мить розповідав, як завдяки їхній шляхетності торік було дообладнано лікарню. («Не однією, не двома, а трьома штучними нирками», — казав він. Присутні чоловіки стримано поаплодували собі та своїй щедрості.) Чоловік на ім'я Джек кивнув:
— Я згадував про це.
— І?
— Його це не цікавить. Він хоче результатів. Хоче, щоб я довів до кінця почату справу.
— Ми всі цього хочемо, золотце, — промовив сивокосий. — Хлопець досі живий. А час не на нашому боці.
Решта чоловіків, які сиділи за столом і вдавали, що не слухають, буркнули й згідливо кивнули.
— Як я уже казав, — рівним голосом промовив пан Денді, — час спливає.
Розділ шостий
Шкільні дні Овенса
Над цвинтарем дощило, і розпливчасті обриси світу відбивалися у калюжах. Під аркою, що відмежовувала Єгипетську доріжку й зарості за нею від решти кладовища — у сховку, де його не знайшли б ні живі, ні мертві, — Ніх сидів і читав книжку.
— Щоб ти скис! — почувся репет. — Щоб ти луснув, щоб тобі очі повилазили! Коли я тебе впіймаю, а я тебе знайду, будь певний, ти пожалкуєш, що на світ народився!
Ніх зітхнув, опустив книжку, визирнув і побачив Текерея Поррінджера (1720–1734 рр., син вищезгаданого), який тупав слизькою стежкою. Текерей був дорослим хлопчиком, він помер у чотирнадцять. Причиною того було його посвячення у підмайстри до маляра: йому дали дев'ять мідних однопенсовиків і сказали не повертатися без півгалона червоно-білої смугастої фарби, щоби пофарбувати цирульникові стовпи.[9] І того сльотавого січневого ранку Текерей п'ять годин бігав усім містом, у кожній крамниці над ним сміялися і відправляли до наступної, а коли він зрозумів, що з нього глузують, то так розлютився, що його вразив апоплексичний удар. За тиждень він помер, люто зиркаючи на інших підмайстрів і навіть на пана Горробіна — маляра, над яким за часів його власного навчання познущалися значно гірше, тож він не зрозумів навіть, чого новий підмайстер так розхвилювався.
Отже, Текерей Поррінджер помер у гніві та з книжкою про Робінзона Крузо в руках, яка, разом зі щербатим срібним шестипенсовиком і одягом, в якому він прийшов, була всім його статком. На прохання матері, разом з цією книжкою його й поховали. Після смерті вдача Текерея аж ніяк не покращилася, і хлопець саме волав:
— Ти десь тут, я знаю! Виходь і прийми покарання, злодію!
Ніх згорнув книжку:
— Я не злодій, Текерею. Я її просто позичив. Як дочитаю, то віддам, обіцяю.
9
Біло-червоні смуги на стовпах, що стояли перед цирульнями і були їх розпізнавальними знаками, походять з часів, коли цирульники, крім власне перукарських послуг, виконували кровопускання й інші медичні процедури (скажімо, у Римі вони видаляли зуби, ставили п’явки тощо). Червоний колір означає кров, а білий — бинти.