— Це все через нього. Самі б вони до цього ніколи не допетрали. Треба його провчити, і тоді стерегтимуться всі.
— Кого? — спитав Нік.
— Того, що постійно читає у бібліотеці. Ніка Овенса.
Нік повільно похитав головою.
— Це хто?
— Я тобі покажу, — відповіла Мо.
Ніх звик бути непомітним і лишатися в тіні. Якщо зазвичай ніхто на вас уваги не звертає, погляди у ваш бік стають напрочуд помітними, як і будь-яка увага. Коли для людей ви практично невидимка, то неможливо проігнорувати те, що за вами стежать.
Вони йшли за ним від самої школи — вздовж вулиці, повз газетяра на розі, через залізничний міст.
Ніх не квапився, щоби пересвідчитися в тому, що вони справді йдуть за ним — кремезний хлопчина і бліда дівчинка з гострими рисами обличчя. Вони не відстали навіть тоді, коли Ніх звернув на крихітний цвинтар, маленьке кладовище за церквою, і зупинився коло надгробка Родріка Перссона, його першої дружини Амабелли і другої — Портунії («Вони сплять, щоб прокинутися знов»).
— Ти той хлопець — почувся дівчачий голос. — Нік Овенс. Ну, Нік Овенс, ти вляпався у велику халепу.
— Взагалі-то, я Ніх, — відповів Овенс. — «X», а не «К». А ви — Джекіл і Гайд.
— Це все ти, — правило своєї дівча, — ти напоумив семикласників.
— Тому ми провчимо тебе, — додав Нік Фартінг і криво посміхнувся.
— Та я люблю вчитися, — відказав Ніх, — а от якби ви вчилися старанніше, не довелося б трусити молодшокласників на гроші.
Нік насупив брови і додав:
— Ти мрець.
— Я ні, — похитав головою Овенс і обвів рукою навколо. — А от вони — так.
— Хто? — спитала Мо.
— Тутешні мешканці. Слухайте, я привів вас сюди, щоб дати вибір…
— Ти нас сюди не приводив, — заперечив Нік.
— Ну ви ж тут, — вів далі Овенс. — Я хотів, щоб ви прийшли сюди. Я сюди прийшов. Ви прийшли за мною. Жодної різниці.
Нервово роззирнувшись, Мо спитала:
— У тебе тут друзі?
— Боюся, ви не розумієте. Припиняйте поводитися так, наче на решту людей можна начхати. Годі вже кривдити інших.
Мо вишкірилася і сказала Ніку:
— Я тебе прошу, скривдь уже його.
— Що ж, я дав вам можливість вибору, — мовив Ніх.
Нік замахнувся на Овенса, але раптом той зник, і з усієї сили кулаком Фартінг гупнув не по хлопцеві, а по надгробку.
— Де він дівся? — здивувалася Мо.
Нік трусив рукою і лаявся. Дівчинка з подивом оглядала вкритий тінями цвинтар.
— Він же був тут. Ти сам бачив.
Уявою не обдарований, Нік не збирався вантажити себе зайвими думками і зараз, тож відповів:
— Може, він утік.
— Він не втік, — заперечила Мо. — Він просто зник.
От Мо уяви вистачало. Все вигадувала вона. І зараз вони були на оповитому сутінками кладовищі, від якого волосся у неї ставало сторч.
— Тут щось дуже, дуже неправильно, — сказала вона. А потім, уже вищим, трохи наляканим голосом додала: — Треба вшиватися звідси.
— Я знайду цього малого, — упирався Нік Фартінг. — Я з нього фарш зроблю.
А Мо аж живіт від неспокою скрутило. Тіні, здавалося, почали кружляти навколо них.
— Ніку, мені страшно.
Страх заразний. Він передається. Інколи вистачає, щоб хтось сказав, що йому боязко, і страх стає справжнім. Мо була нажахана, і Ніку теж стало лячно. Він нічого не відповів, лише дременув геть, а Мо — за ним слідом. І поки вони мчали назад, у великий світ, почали вмикатися ліхтарі, перетворюючи сутінки на ніч, а тіні — на чорні діри, де могло ховатися що завгодно.
Вони не зупинилися, аж поки забігли до Нікового будинку, ввімкнули все світло, а Мо зателефонувала своїй мамі й ледве не ридма вимагала, щоб по неї приїхали й забрали додому, байдуже, що це зовсім поряд, бо пішки вона сьогодні нікуди не піде.
Ніх із задоволенням спостерігав, як вони чкурнули.
— Гарненько впорався, любчику, — почувся голос високої пані в білому, що стояла позаду. — Спочатку прекрасне Зникання, а потім Страх.
— Дякую, — відповів Ніх. — Страху на живих я ще не випробовував. Ну, себто, теоретично, я знав, як це робиться, але… Таке.
— Дуже добре вийшло, — жваво похвалила співбесідниця. — Я — Амабелла Перссон.
— Ніх. Ніх Овенс.
— Живий хлопчик? З великого кладовища на пагорбі? Справді?
— Ну, так, — Овенс і не здогадувався, що про нього знає хтось, окрім мешканців його кладовища.
Амабелла уже стукала по надгробку:
— Родді! Портуніє! Виходьте і гляньте, хто до нас прийшов!
І ось уся трійця стояла перед ним, і Амабелла представляла Овенса, а той тиснув руки й казав «Вельми радий», адже вмів чемно привітатися з будь-яким представником останніх дев'яти століть.