Амабелла пояснила:
— Пан Овенс налякав дітисьок, які, безумовно, на це заслуговували.
— Гарна демонстрація, — зауважив Родерік Перссон. — Розбишаки, либонь, поводилися негідно?
— Вони — забіяки, — пояснив Ніх. — Забирають у дітей кишенькові гроші і так далі.
Страхання, безумовно, дуже гарний початок, — приєдналася до бесіди Портунія Перссон, пишна жінка, значно старша за Амабеллу. — А що ви плануєте робити далі, якщо воно не спрацює?
— Та я взагалі не думав… — почав Ніх, але Амабелла перебила його.
— Я вважаю, що Снохода буде найкращими ліками у цьому випадку. Ви ж умієте сноходити, так?
— Не впевнений, — відповів Ніх. — Пан Пенніворс показував мені, як це робиться, але я ще не… Ну, є вміння, про які я знаю лише теоретично, і…
Тепер його перебила Портунія Перссон:
— Снохода — це, звісно, дуже добре, але я б запропонувала гарненьку Прояву. Це єдина мова, яку люди розуміють.
— Ой, — підхопила Амабелла, — Проява? Портуніє, любонько, я не думаю, що…
— Так, ти не думаєш. Добре, що думає хоч одна з нас.
— Мені вже час додому, — квапливо встряг Ніх. — Мої хвилюватимуться.
— Авжеж, — відповіли Перссони.
І стали розкланюватися, мовляв, «добре було зазнайомитися» і «найгарнішого вечора, юначе», а Амабелла і Портунія так і свердлили одна одну поглядами. Родерік Перссон промовив:
— Якщо дозволите спитати, а як ся має ваш опікун? У нього все добре?
— Сайлас? Так, з ним усе гаразд.
— То переказуйте йому наші вітання. На жаль, навряд чи такий маленький цвинтар, як наш, матиме честь приймати члена Почесної Варти, але добре знати, що Варта пильнує.
— Добраніч, — відповів Ніх, який нічогісінько не зрозумів, але все запам'ятав. — Я перекажу.
Він підібрав торбинку з підручниками і пішов додому, радіючи тіням.
Навчання в людській школі не виключало уроків на кладовищі. Ночі були довгими, тож інколи Овенс перепрошував і, виснажений, плентався у ліжко ще до півночі. Але переважну більшість часу він висиджував.
Пан Пенніворс не мав на що скаржитися. Ніх ретельно вчив розказане і ставив питання. Цієї ночі він цікавився Являнням, розпитував так детально, що пан Пенніворс, який сам особисто до такого не вдавався, впадав у відчай.
— То як саме можна змусити повітря вихолонути? — допитувався хлопець. Або: — Схоже, Страх я опанував, а як перейти до Жаху?
Пан Пенніворс зітхав, гмикав і намагався якнайкраще пояснити, і ось уже й четверта ранку минала.
Наступного дня Ніх з'явився у школі невиспаним. Першим уроком була історія — предмет, який загалом Овенсу подобався, хоча й доводилося часто опановувати себе, щоб не бовкнути, що все було не так, принаймні свідки подій розказують це інакше — але того ранку Ніх намагався хоча б не заснути.
Хлопець докладав усіх зусиль, щоб зосередитися на уроці, тому на те, що відбувалося навколо, уваги не звертав. Він думав про Карла Першого, про своїх батьків, пана і пані Овенс, і про інших, яких не пам'ятав, аж раптом у двері постукали. Всі учні і пан Кірбі повернулися, щоб подивитися, хто там — а був то семикласник, що зайшов позичити підручника. І тієї ж миті щось штрикнуло Овенса в руку. Він не скрикнув, а лише поглянув угору.
Над ним нависав і шкірився Нік Фартінг із нагостреним олівцем у руці.
— Я тебе не боюся, — прошипів хлопчисько.
Ніх подивився на руку. На місці проколу бубнявіла краплинка крові.
По обіді у коридорі Овенса обігнала Мо Квіллінг із такими широко розплющеними очима, що навколо зіниць аж було видко білок.
— Ти дивний, — заявила вона. — І друзів у тебе нема.
— Я сюди не по друзів прийшов, — відказав Ніх. — Я прийшов учитися.
Мо зморщила носа.
— А це хіба не дивно? Ніхто не приходить у школу вчитися. Тобто, добровільно не приходить.
Ніх знизав плечима.
— Я тебе не боюся, — вела далі Мо. — Який би ти там фокус не викинув учора. Ти мене не налякаєш.
— Ну і добре, — і Ніх пішов коридором далі.
Він задумався, чи правильно вчинив, вплутавшись у цю справу. Але, безсумнівно, він недооцінив ситуацію. Мо і Нік почали говорити про нього, семикласники, мабуть, теж. Інші діти звертали на нього увагу й тицяли пальцями. Він ставав присутнім, а не відсутнім, і почувався незатишно. Сайлас попередив, що треба бути тихше води, нижче трави, ходити школою частково зниклим, але тепер усе змінилося.
Ввечері він розповів усю історію опікуну. І не очікував почути у відповідь: