— Ні, — відповіла пані Овенс, — не бачу.
Вона сиділа на землі зі схрещеними ногами, і на колінах у неї спало живе дитя. Блідими руками вона притримувала голівку малюка.
— Пані Овенс хоче сказати, перепрошую вашу честь за втручання, — озвався пан Овенс, — що їй це не здається сміховинним. Вона вважає це своїм обов'язком.
Пан Овенс знав Джосаю Вортінґтона, коли вони обидва були ще живі (власне, він виготовив кілька предметів меблів для заміського маєтку Вортінґтонів неподалік Інґлшема), і досі перед ним благоговів.
— Своїм обов'язком? — баронет Джосая Вортінґтон похитав головою, мов хотів виплутатися з павутиння. — Обов'язок, пані, ви маєте перед кладовищем і громадою безтілесних духів, привидів і подібних сутностей, і тому ваш обов'язок якнайшвидше повернути це створіння в його природне середовище, яке аж ніяк не тут.
— Його мати доручила хлопчика мені, — сказала пані Овенс, наче це все пояснювало.
— Любонько моя…
— Я вам не любонька, — відказала пані Овенс, підводячись. — І направду, я взагалі не розумію, чого це сиджу тут і патякаю з вами, старими телепнями, бо цей хлопець невдовзі прокинеться голодним, і де це я маю знайти йому їжі на кладовищі, хотілося б знати?
— А я про що кажу? — суворо відзначив Кай Помпей. — Чим ти його годуватимеш? Як ти про нього дбатимеш?
Очі пані Овенс спалахнули.
— Я можу його доглядати незгірш од рідної мами. Вона доручила його мені. Дивіться, я ж тримаю його, хіба ні? Я можу його торкатися.
— Бетсі, дослухайся до здорового глузду, — встряла матінка Скрегіт, мініатюрна старенька в чималенькому капелюшку й пелерині, які вона носила за життя та в яких її і поховали. — Де він житиме?
— Тут, — відказала пані Овенс. — Ми могли б надати йому Свободу кладовища.
Рот Матінки Скрегіт округлився від подиву.
— Але, — промовила вона, — але ні, ніколи.
— А чому б і ні? Він буде не першим чужинцем, який дістане Свободу.
— Твоя правда, — зауважив Кай Помпей, — але той не був живим.
Таким чином, незнайомець зрозумів, що його, незалежно від власного бажання, втягують у розмову, і неохоче вийшов з тіні, сам як пляма темряви.
— Так, — погодився він, — я не живий. Але я пристаю на бік пані Овенс.
Джосая Вортінґтон перепитав:
— Справді, Сайласе?
— Так. На добро чи на лихо — і я твердо переконаний, що на добро, — пані Овенс із чоловіком узяли це дитя під свій захист. І для того, щоб його виховати, знадобляться більш ніж ці дві добрі душі. Це вимагатиме зусиль усього кладовища, — мовив Сайлас.
— А як щодо їжі й решти необхідних речей?
— Я можу виходити з кладовища й повертатися. Можу приносити йому їжу.
— Це ти все добре кажеш, — зазначила Матінка Скрегіт. — Але ти з'являєшся і йдеш, і ніхто не знає, де ти є. Ти можеш зникнути на тиждень, і хлопець помре з голоду.
— Ви мудра жінка, — сказав Сайлас, — тепер я розумію, чому всі навколо такої високої думки про вас.
Він не міг керувати думками мертвих, як робив це з живими, але міг користатися з усіх можливих лестощів і переконань, бо й мертві їм підвладні. Потім він ухвалив рішення.
— Чудово. Якщо пан і пані Овенс будуть йому батьками, я стану його опікуном. Я залишатимуся тут, а якщо матиму потребу полишити кладовище, знаходитиму когось, хто замінить мене, приноситиме дитині їсти й доглядатиме її. Ми можемо скористатися склепом у каплиці, — додав він.
— Але, — протестував Джосая Вортінґтон. — Але! Людська дитина. Жива дитина. Ну справді ж. Подумайте. Це кладовище, а не дитячий садочок, хай вам грець.
— Саме так, — кивнув Сайлас. — Дуже слушна думка, сер Джосая. Я б і сам не сказав краще. От саме з цієї причини, а не з жодної іншої, надзвичайно важливо виховати цю дитину з якомога меншим втручанням у, якщо ви пробачите мені цей каламбур, життя кладовища.
Відтак Сайлас підійшов до пані Овенс і глянув на немовля, яке спало в неї на руках. Він вигнув брови.
— Пані Овенс, як його звати?
— Його мати мені цього не сказала.
— Зрозуміло, — мовив Сайлас. — Але в будь-якому разі, його старе ім'я навряд чи стане у пригоді. Там, за межами кладовища, є люди, які хочуть завдати малому шкоди. Гадаю, ми самі підберемо йому ім'я, еге ж?
Кай Помпей підійшов і оглянув дитя:
— Він чимось схожий на мого проконсула, Марка. Назвімо його Марком.
Джосая Вортінґтон зауважив:
— Мені він нагадує мого садівничого, Стеббінса. Хоч я б так його не називав, Стеббінс був гірким п'яничкою.
— Вони схожі з моїм племінником Гаррі, — втрутилася Матінка Скрегіт, і скидалося на те, що все кладовище збирається взяти участь в іменуванні, кожен мешканець знаходив риси подібності між немовлям і кимось давно забутим, аж коли встряла пані Овенс.