Мо заплющила очі. «Це не насправді, — переконувала вона себе. — Мені все це ввижається».
А вголос вона сказала:
— Я не боюся.
— Це добре, — відповів хтось із темного кутка біля запасних дверей. — Страх — не надто приємне відчуття.
— Жоден учитель тебе не пам'ятає.
— А ти не забула, — відповів хлопчик, причина всіх її негараздів.
Мо жбурнула в нього мензурку, але надто широко замахнулася, промазала, і мірна склянка розбилася об стіну поряд.
— Як там Нік? — спитав Ніх, наче нічого й не сталося.
— Ти й сам знаєш, як. Зі мною він не розмовляє. На уроках мовчить, зі школи одразу додому, робити домашні завдання. Ну, може, ще будує іграшкову залізницю.
— Добре.
— А ти? Тебе вже тиждень немає у школі. У тебе великі проблеми. По тебе поліція приходила і розпитувала.
— До речі, як справи у дядька Тема?
Мо нічого не відповіла.
— У якомусь сенсі ти виграла, — продовжив Ніх. — Я більше не ходитиму до школи. Але в іншому… Ти коли-небудь стикалася з примарами, Морін Квіллінг? Чи дивилась ти колись у дзеркало, питаючи себе, чи справді в тебе звідти вдивляються твої очі? Чи сиділа колись у порожній кімнаті, відчуваючи, що ти не сама? Це не надто приємні відчуття.
— І ти будеш моєю примарою? — тремтячим голосом спитала Мо.
Ніх нічого не відповів. Він лише уважно дивився на неї. У дальньому кутку кімнати щось грюкнуло — сумка Мо зісковзнула зі стільця на підлогу, а коли дівчинка обернулася, у лабораторії більше нікого не було. Принаймні нікого не було видно.
На неї чекала дуже довга й дуже темна дорога зі школи додому.
Хлопчик та його опікун стояли на вершині пагорба і дивилися на вогні міста.
— Ще болить? — спитав Ніх.
— Трошки, — відповів Сайлас. — Але на мені швидко гоїться. Скоро все буде, наче нічого й не сталося.
— Ти міг загинути? Отак вийшовши на машину?
Опікун похитав головою:
— Є способи вбити таких, як я. Але автомобілі до них не належать. Я дуже старий і міцний.
— Я помилявся, так? Мені треба було просто лишатися непомітним. Але ж ні, я мусив привернути до себе увагу однокласників, а потім — бац — поліція і все інше. А все тому, що я егоїст.
Сайлас підняв брову:
— Ти не егоїст. Тобі потрібно бути серед таких, як ти. Це цілком зрозуміло. Просто нам складніше захищати тебе у світі живих. Я лише хотів, щоб ти був у повній безпеці. Але для таких, як ти, є лише одне цілковито безпечне місце, і ти туди не дістанешся, аж поки всі твої пригоди не добіжать кінця і жодна з них уже не важитиме.
Ніх провів рукою по надгробку Томаса Р. Стаута (1817–1851 рр. «Усі, хто його знав, у глибокій зажурі»), відчуваючи, як кришиться під пальцями мох.
— Він досі десь там, — мовив хлопець. — Чоловік, який убив мою першу родину. Але мені треба ще багато дізнатися про людей. Ти не відпустиш мене з кладовища?
— Чому ні? Ця затія була помилкою, але ми обидва дечого навчилися з неї.
— Тоді що?
— Ми докладемо всіх зусиль, щоб задовольнити твою цікавість в історіях, книжках і зовнішньому світі. Є бібліотеки. Є інші способи. Є багато інших варіантів зустрітися з живими, як-от театр чи кіно.
— А що це? Це як футбол? У школі мені подобалось дивитися футбольні матчі.
— Футбол… Матчі зазвичай починаються ранувато для мене, — роздумував Сайлас. — Але панна Лупеску могла б зводити тебе на гру, коли приїде наступного разу.
— Я б залюбки сходив.
Вони спускалися. Сайлас сказав:
— За останні кілька тижнів ми з тобою лишили забагато слідів. А тебе й досі шукають, щоб ти знав.
— Ти вже казав. А звідки ти знаєш? І що вони від мене хочуть?
Сайлас лише похитав головою, не бажаючи вдаватись у подальші розмови, і поки що Ніх більш нічого не дізнався.
Розділ сьомий
На-всі-руки-майстри
Останні кілька місяців Сайлас був дуже зайнятий. Його цілими днями, а інколи тижнями, не було на кладовищі. На Різдво його три тижні підміняла панна Лупеску, і Ніх ходив з нею їсти до її маленької квартирки у Старому місті. Вона навіть зводила його на футбольний матч, як Сайлас і обіцяв, але врешті-решт і вона, потріпавши Овенса за щоки і назвавши його Німіні (що стало його прізвиськом), поїхала у якусь Давню країну, як вона її назвала.
Сайлас поїхав, панна Лупеску поїхала. Пан і пані Овенс сиділи в мавзолеї Джосаї Вортінґтона й розмовляли з його хазяїном. Розмова була невесела.