Джосая Вортінґтон мовив:
— Тобто ви хочете сказати, що він нікому з вас не повідомив про те, куди зібрався і як дбати про хлопчика? — а коли Овенси заперечливо похитали головами, продовжив: — Ну і де ж він?
Відповіді на це запитання подружжя не знало. Пан Овенс додав:
— Він ніколи не зникав так надовго. Коли малюк з'явився, Сайлас обіцяв, що дбатиме про нього, або ж хтось іще допомагатиме дбати. Він обіцяв.
Пані Овенс підхопила:
— Я боюся, що з ним могло щось статися, — вона майже плакала, але потім сльози обернулися на гнів. — Але ж це дуже негарно з його боку! Невже ніяк не можна знайти його, покликати назад?
— Не знаю таких способів, — відказав Джосая Вортінґтон. — Але, здається, він лишив у склепі гроші на їжу для хлопця.
— Гроші! — вигукнула пані Овенс. — Яка допомога від грошей?
— Сину знадобляться гроші, якщо він вийде у світ, купити їжі, — почав пан Овенс, але дружина його перебила:
— Та ви всі однакові!
Вона покинула мавзолей і пішла шукати сина, якого очікувано знайшла на вершечку пагорба, де хлопчик вдивлявся у місто.
— Даю пенні, якщо розкажеш про що думаєш.
— У тебе немає пенні, — відповів уже чотирнадцятирічний і вищий за матір Ніх.
— Два лежать у труні. Нехай уже трошки зеленкуваті, але все одно вони в мене є.
— Я думав про великий світ. Звідки ми знаємо, що чоловік, який убив мою родину, сам іще живий? Що він десь там?
— Так каже Сайлас.
— Сайлас, крім цього, більш нічого не каже.
— Він старається чинити якнайкраще для тебе. Ти ж знаєш.
— Я вдячний, — відповів Ніх без особливого ентузіазму. — То де він зараз?
Пані Овенс промовчала.
— Ти ж бачила вбивцю, так? Тієї ночі, коли всиновила мене.
Вона кивнула.
— Який він був?
— Та я дивилася переважно на тебе. І мені було страшно. Він мав обличчя з гострими рисами, голодне і розлючене водночас. Сайлас його вивів з кладовища.
— Чому ж Сайлас не вбив його? — у запалі вигукнув Ніх. — Треба було просто вбити його ще тоді.
Холодними пальцями пані Овенс торкнулася синової руки.
— Він же не чудовисько, Ніх.
— Якби Сайлас убив його тоді, зараз я був би в безпеці. Міг би ходити куди заманеться.
— Сайлас знає про все це більше, ніж ти, більше, ніж будь-хто з нас. І Сайлас знає про життя й про смерть. Усе не так просто, — відповіла пані Овенс.
— Як його звали? Того чоловіка?
— Він тоді не назвався.
Ніх нахилив голову вбік і, дивлячись на матір очима сірими, мов грозова хмара, мовив:
— Але ти знаєш його ім'я, хіба ні?
— Ти нічого не можеш зробити, Ніх.
— Можу. Я можу вчитися. Я навчуся всьому, що потрібно знати, я зможу. Я знаю про брами гулів. Я вмію сноходити. Панна Лупеску навчила мене орієнтуватися по зірках. Сайлас навчив мене тиші. Я вмію являтися. Я вмію зникати. Я знаю кожен клаптик цього кладовища.
Пані Овенс простягла руку і торкнулася синового плеча.
— Одного дня… — вона вагалася.
Одного дня вона вже не зможе його торкатися. Одного дня він полишить кладовище. Одного дня.
— Сайлас сказав, що чоловік, який убив твою родину, звався Джек, — закінчила вона.
Ніх мовчав. А потім кивнув.
— Мамо?
— Що, синку?
— Коли Сайлас повернеться?
Нічний вітер був холодним і віяв з півночі.
Пані Овенс більше не гнівалася. Вона боялася за сина. І відповіла лише:
— Якби ж то я знала, мій любий хлопчику, якби ж я знала.
П'ятнадцятирічна Скарлет Ембер Перкінс гнівним кавалком ненависті сиділа на горішній палубі старого автобуса. Вона ненавиділа своїх батьків за те, що вони розійшлися. Ненавиділа матір за те, що та вивезла її з Шотландії, ненавиділа батька за те, що йому, очевидячки, було на це начхати. Ненавиділа це місто, за те, що воно було зовсім інше, геть не схоже на Глазго, де Скарлет виросла, і за те, що раз у раз із-за рогу виринало щось до болю жахливо знайоме.
Зранку вона посварилася з мамою.
— Принаймні у Глазго у мене були друзі! — чи то вигукнула, чи то схлипнула Скарлет. — Я більше ніколи їх не побачу!
А мати відповіла лише:
— Принаймні тут ти вже жила. Ну, тобто, коли була маленька.
— Я нічого не пам'ятаю. І хіба це означає, що я тут когось знаю? Чи ти пропонуєш знайти давніх друзів, яких я бачила востаннє у п'ять років? Ти це маєш на увазі?
— Ну чому б і ні?
Скарлет сердилася весь день у школі і гнівалася зараз. Вона ненавиділа нову школу, ненавиділа весь світ, а цієї миті ненавиділа й міські автобуси.