Щодня після школи 97-й автобус (через центр) віз її прямісінько від шкільних воріт аж до кінця вулички, де мати Скарлет винаймала маленьке помешкання. Того вітряного квітневого дня вона чекала на 97-й майже півгодини, але він так і не приїхав, тож коли з'явився 121-й з кінцевою «Центр», вона в нього сіла. Але там, де її звичний автобус повертав праворуч, цей повернув ліворуч, у Старе місто, повз міський парк біля Староміської площі, повз статую баронета Джосаї Вортінґтона, і посунув звивистою дорогою вгору пагорбом, між високих будинків, перетворюючи гнів Скарлет на почуття повної нікчемності.
Вона спустилася на перший поверх, нахилилася вперед, подивилася на знак «не розмовляти з водієм під час руху» і сказала:
— Перепрошую, мені треба на Акацієву вулицю.
Водій, пишна жінка зі шкірою, темнішою, ніж у Скарлет, відповіла:
— Треба було сідати на дев'яносто сьомий.
— Але цей маршрут теж їде до центру.
— Врешті-решт туди ми доїдемо, але звідти тобі все одно доведеться повертатися, — водій зітхнула. — Найкраще тобі буде вийти зараз і спуститися з пагорба до зупинки перед Ратушею. Там сідай на четвертий чи п'ятдесят восьмий, обидва їдуть Акацієвою вулицею. Виходь біля спорт-центру і потім уже пішки. Запам'ятала?
— Четвертий чи п'ятдесят восьмий.
— Я висаджу тебе тут.
Це була зупинка на вимогу на пагорбі, за великою залізною брамою, відчиненою, але негостинною і похмурою. Скарлет так і стояла в прочинених дверях автобуса, поки водій не сказала:
— Ну все, виходь.
Дівчинка ступила на бруківку, а автобус вивергнув хмару чорного диму й поревів собі далі.
Вітер шумів у кронах дерев по той бік муру.
Скарлет ішла вниз пагорбом і думала: «Ось для чого мені потрібен мобільний». Варто було запізнитися на п'ять хвилин, як мати Скарлет на голову ставала, але телефон доньці однаково купувати не збиралася. Ну що ж. Доведеться вислухати ще одну істерику. Не першу і, вочевидь, не останню.
Цієї миті вона порівнялася з прочиненою брамою. Дівчинка зазирнула всередину і…
— Як дивно… — промовила вголос.
Є таке відчуття, що зветься дежавю, коли здається, що ти вже був у цьому місці, наче воно наснилося чи намріялося. У Скарлет таке бувало — відчуття, ніби вчителька от зараз скаже, що їздила на відпочинок до Івернесса, чи хтось уже випускав з рук ложку за таких обставин. Але це було інакше. Це було не просто відчуття, що вона тут бувала. Вона знала, що була тут.
Скарлет зайшла на кладовище.
Із землі підхопилася сорока, спалах чорного, білого та райдужно зеленого, і всілася на тис, поглядаючи на дівчинку. Скарлет знала, що за рогом є церква і лавка перед нею, і вона зайшла за ріг, і побачила цю церкву, значно меншу, ніж вона уявляла, похмуру, кострубату будову в готичному стилі з сірого каменю і зі шпилем. Скарлет підійшла до лавки, сіла на неї і заходилася теліпати ногами, як мале дівча.
— Перепрошую. Агов? — почувся голос ззаду. — Я розумію, що це нахабно з мого боку, та чи не допоможеш ти мені, якщо тобі не важко? Ще одна пара рук дуже стала б у пригоді.
Скарлет озирнулася і побачила чоловіка в бежевому пальті, що сидів навпочіпки біля надгробка. Він тримав великий аркуш паперу, який тріпав вітер. Дівчинка поквапилася до нього.
— Потримай, — сказав чоловік. — однією рукою тут, іншою там, отак. Страшенно незручно, я розумію, але буду вельми вдячний.
Поруч стояла бляшанка з-під печива, з якої він витягнув річ, схожу на крейдяний олівець завбільшки зі свічку. Притискаючи аркуш до надгробка, чоловік упевненими, досвідченими рухами тер по ньому олівцем.
— Отак! — радісно зауважив він. — І ось вона… Йой. Якась карлючка тут унизу, мабуть, це мав бути плющ, вікторіанці любили малювати плющ усюди, глибокий символізм, ну ти розумієш… Усе. Можна відпускати.
Він випростався і провів рукою по сивому волоссю.
— Ой. Треба вирівняти ноги. Судоми схопили. Ну, і як тобі?
Надгробок був весь укритий зеленим і жовтим лишайником, побитий часом і вицвілий, з практично нечитабельними надписами, але перетертий малюнок був чітким і зрозумілим.
— Маджелла Годспід, парафіянська пряля, 1791–1870 рр., «Втрачена для всіх, але не для Пам'яті», — прочитала уголос Скарлет.
— А тепер, мабуть, і для неї, — сказав чоловік.
Він невпевнено всміхнувся і кліпнув до неї крізь маленькі круглі окуляри, які робили його схожим на маленьку дружню сову. Щоправда, лисувату.
На аркуш паперу впала велика крапля дощу, чоловічок швиденько згорнув його у рулон і схопив бляшанку з олівцями. Ще кілька крапель, і він тицьнув пальцем у папку з іншими паперами, сперту на надгробок неподалік, Скарлет підібрала її і сховалася з чоловіком на крихітній паперті церкви, де дощ їх не діставав.