— Дякую тобі дуже, — мовив незнайомець. — Навряд чи дощитиме довго. Прогноз погоди на сьогодні був «переважно сонячно».
І наче у відповідь на цю заяву, вітер задмухав сильніше, а дощ уперіщив ще завзятіше.
— Я знаю, що ти думаєш, — сказав, звертаючись до Скарлет, цей чоловік, що копіював написи на могилах.
— Справді? — поцікавилася дівчинка, яка саме цієї миті думала: «Мама мене приб'є».
— Ти гадаєш, чи це церква, чи поминальна каплиця. Я цікавився, і правильна відповідь — колись на цьому місці і справді була маленька церква, а перше кладовище було прицерковним цвинтарем. Це було восьмого, може дев'ятого сторіччя нашої ери. Кілька разів її перебудовували і розширяли. У тисяча вісімсот двадцятому році сталася пожежа, але на той час церква була уже замалою для місцевої общини. Прихожани ходили до церкви Св. Дунстана на сільській площі, тому на цьому місці побудували поминальну каплицю, зберігши велику частину старої побудови, от кажуть, наприклад, вітраж на дальній стіні оригінальний…
— Взагалі-то, — перебила Скарлет, — я думала про те, що мама мене приб'є. Я сіла в неправильний автобус і страшенно запізнилася додому…
— Боженько, сердешна моя, — сказав чоловік. — Слухай, я живу неподалік. Зачекай тут…
І з цими словами він тицьнув Скарлет у руки папку, бляшанку олівців, згорнутий в рулон лист паперу та почалапав до брами, зіщулившись під дощем. Через кілька хвилин Скарлет побачила світло фар і почула бібікання авто. Дівчинка підбігла до брами і побачила старий зелений міні. Її незнайомець сидів за кермом. Він опустив віконне скло і крикнув:
— Сідай. Куди тебе везти?
— Я не їжджу з незнайомими, — відповіла вона й лишилася стояти на місці, хоча краплі дощу вже затікали за комір.
— І це правильно. Але хто за добро не дає дяки… і так далі. Поклади речі на заднє сидіння, поки не намокли.
Він відчинив пасажирські двері, і Скарлет нахилилася, щоб якомога акуратніше покласти спорядження для копіювання могильних написів.
— А знаєш що, — провадив чоловік, — чого б тобі не подзвонити мамі з мого телефону і повідомити їй номерні знаки мого авто? Телефонувати можна з машини, ти ж змокнеш, як хлющ.
Скарлет вагалася. Волосся, геть мокре від дощу, прилипло їй до голови. Надворі було холодно.
Чоловік простягнув їй телефон. Скарлет подивилася на нього і зрозуміла, що дзвонити додому їй страшніше, ніж сісти в авто. І додала:
— Я ж і в поліцію можу подзвонити, хіба ні?
— Звісно, що можеш. Або піти додому пішки. Або просто подзвонити мамі і сказати, щоб приїхала по тебе сюди.
Скарлет сіла на пасажирське місце й зачинила дверцята, не випускаючи телефону з рук.
— То де ти живеш?
— Це насправді не обов'язково. Ну, тобто, ви можете висадити мене на автобусній зупинці…
— Я відвезу тебе додому. Яка адреса?
— Акацієва, сто два-а. Це трохи далі за великий спорт-центр, якщо з'їхати з магістралі…
— Далеченько ти забралася, еге ж? Так. Відвеземо тебе додому.
Чоловік знявся з ручного гальма, розвернув авто і поїхав пагорбом униз.
— Давно тут живеш?
— Не дуже. Ми переїхали одразу після Різдва. Хоча, ми жили тут і раніше, коли мені було п'ять.
— Це я шотландський акцент у твоєму говорі вчуваю?
— Ми десять років жили у Шотландії. Там я мовою не вирізнялася серед людей, тут як біла ворона, — Скарлет збиралася сказати це жартома, але то була правда, і вона сама це зрозуміла, коли промовила вголос. Їй стало не смішно, а гірко.
Чоловік довіз дівчинку до Акацієвої вулиці, зупинився навпроти її будинку і наполіг на тому, щоб провести її до дверей. Коли двері відчинилися, він сказав:
— Я дуже перепрошую. Я дозволив собі привезти вашу доньку додому. Звісно, ви добре її навчили — не сідати в авто до незнайомців. Але сильно дощило, вона сіла не в той автобус і опинилася в іншому кінці міста. Все трошки заплутано. Скажіть, що ви знайдете в собі сили вибачити. Їй. І мені.
Скарлет чекала, що мама насварить їх обох, але на її превеликий подив і полегшення, вона лише відповіла, що в наші часи обережність зайвою не буває, і чи, бува, пан не вчитель і чи не хоче випити чашечку чаю?
Пан відповів, що зветься Фрост, але краще кликати його Джей, а пані Перкінс усміхнулася і сказала, що хай тоді зве її Нуною і що вона йде ставити чайник.