За чаєм Скарлет розповіла історію про автобусну пригоду, як опинилася на кладовищі і як зустріла пана Фроста біля маленької церкви…
Пані Перкінс випустила чашку з рук. Вони сиділи за столом, тому чашка далеко не полетіла і не розбилася, лише чай розлився. Пані Перкінс ніяково вибачилася і встала за ганчіркою, щоб витерти розлите.
А потім мовила:
— Кладовище на пагорбі, у Старому місті? Воно?
— Я там живу неподалік, — підтвердив пан Фрост. — Копіюю написи з надгробків. А ви знаєте, що те кладовище, по суті, заповідник?
— Так, знаю, — стиснувши губи проказала пані Перкінс. І додала: — Дякую, що підвезли Скарлет. Пане Фрост.
Кожне слово падало, мов крижана брила. І насамкінець:
— Я думаю, вам уже час додому.
— Дозволю зауважити, що це трошки занадто, — приязно заперечив Фрост. — Ми, мабуть, не порозумілися. Я щось не так сказав? Написи я копіюю для місцевого історичного проекту, розумієте, я там кістки не викопую, абощо.
На мить Скарлет здалося, що мама зараз ударить пана Фроста, який лише здавався стурбованим. Але пані Перкінс похитала головою і мовила:
— Вибачте, просто в нас був не надто приємний випадок. Ви тут ні при чому, — і, наче бажаючи виправитися, жартівливо додала: — А знаєте, Скарлет малою бавилася на тому кладовищі. Це було років десять тому. У неї ще уявний друг був. Маленький хлопчик на ім'я Ніхто.
Кутики вуст пана Фроста смикнулися, наче в усмішці:
— Маленький привид?
— Ні, навряд. Він просто жив там. Хоча, вона навіть показувала, у якій могилі він мешкав. То мав би бути привид. Доню, пам'ятаєш?
Скарлет похитала головою:
— Я, мабуть, була дивною дитиною.
— Я впевнений, що дивною ти не була, — перебив пан Фрост. — У вас росте чудова дівчинка, Нуно. Чай був пречудовий. Завжди радісно знаходити нових друзів. Я вже піду. Маю приготувати собі пізню вечерю, а потім подамся на зустріч до місцевого історичного товариства.
— Ви самі готуєте? — здивувалася пані Перкінс.
— Ну, готую. Насправді розморожую. А ще я спец у стравах з пакетів, приготованих в окропі. Страв для одинаків. Я — старий заіржавілий холостяк. У газетах про таких завше пишуть — гей, правда ж? Не гей, просто так за життя і не зустрів тої самої жінки, — і на цих словах він видався якимсь сумним.
Пані Перкінс, яка терпіти не могла куховарити, заявила, що у вихідні забагато готує, і коли мати проводжала пана Фроста в коридор, Скарлет почула, як він погодився заскочити до них на вечерю цієї суботи.
Після повернення з коридору пані Перкінс сказала доньці лише:
— Сподіваюся, домашні завдання ти поробила.
Того вечора Скарлет лежала в ліжку, слухала гул машин, що протирали кілометри магістралі, і думала про події дня. Вона малою бувала там, на тому кладовищі. Ось чому все видавалося таким знайомим.
Десь поміж цих думок, спогадів і фантазій вона заснула й уві сні гуляла доріжками кладовища. Була ніч, але на тому кладовищі все було видно, як удень. Вона дісталася схилу пагорба, де стояв хлопчик приблизно одного віку з нею і дивився на вогні міста. Скарлет промовила:
— Хлопчику, що ти робиш?
Він обернувся і, схоже, не одразу її побачив.
— Хто тут? — а потім додав: — А, тепер наче бачу. Ти сноходиш?
— Мабуть, я ходжу уві сні, — погодилася вона.
— Я не зовсім це мав на увазі. Привіт, я — Ніх.
— А я — Скарлет.
Він придивився до неї знов, наче щойно побачив.
— Ну звісно, це ти! А я думаю, чого ти видаєшся мені такою знайомою. Ти сьогодні була на кладовищі разом із чоловіком, тим, що з папером.
— Паном Фростом, — підтвердила Скарлет. — Він хороший, підвіз мене додому. А ти нас бачив?
— Так, я знаю майже про все, що відбувається на кладовищі.
— А що це за ім'я таке — Ніх?
— Скорочено від Ніхто.
— Точно! — вигукнула Скарлет. — Ось про що цей сон. Ти — мій уявний друг з дитинства, і ти теж виріс.
Хлопчик кивнув.
Він був вищий за неї, одягнений в усе сіре, але Скарлет навряд чи змогла б описати його одяг. Волосся мав довге, і дівчинка подумала, що перукаря він уже давно не навідував. Він сказав:
— Ти була дуже хороброю, коли ми спустилися вглиб пагорба, побачили чоловіка кольору індиго і зустріли Винищувача.
І тоді щось сталося. У спогади Скарлет нестримно увірвався коловорот пітьми й уламки образів…
— Я пам'ятаю, — сказала дівчинка.
Але промовила вона це в порожню темряву своєї спальні й у відповідь не почула нічого, крім гуркоту далекої вантажівки, яка мчала крізь ніч.
Ніх мав запаси харчів тривалого зберігання, поскладані у склепі, і більші сховки у кількох прохолодніших могилах, льохах і мавзолеях — про це потурбувався Сайлас. Запасів вистачило б на кілька місяців. Поки не повернулися Сайлас чи панна Лупеску, Ніх не виходив за межі кладовища.