— А ти… — і замовк, не впевнений, що саме хотів спитати. — Ти тут сама?
Вона кивнула.
— Я допомагаю пану Фросту перебивати написи з нагробків. Сказала йому, що хочу тут трошки посидіти й подумати. І пообіцяла, що коли закінчу, то вип'ю з ним чашечку чаю, а потім він проведе мене додому. Він навіть не питав, звідки в мене взялася така думка. Просто сказав, що теж любить на кладовищі посидіти і вважає такі місця найспокійнішими на світі, — а потім додала: — Можна тебе обійняти?
— А ти цього хочеш? — спитав Ніх.
— Так.
— Ну… — він задумався на мить. — Я не проти.
— І мої руки не прослизнуть крізь тебе? Ти справді існуєш?
— Не прослизнуть, — відповів хлопчик.
Скарлет стиснула його так міцно, що аж забракло повітря дихати.
— Боляче.
— Вибач, — Скарлет відпустила його.
— Та нічого. Це було приємно, я просто не очікував, що ти стиснеш аж так сильно.
— Я просто хотіла переконатися, що ти справжній. Усі ці роки я думала, що ти мій уявний друг. А потім якось забула про тебе. Але я не вигадала тебе, і ось ти є, не лише в моїй уяві, а й насправді.
Ніх усміхнувся.
— Ти носила помаранчеве пальтечко, і щоразу, коли я бачив цей колір, то згадував про тебе. Навряд чи ти досі його носиш.
— Ні. Давно ні. Воно вже геть мале на мене.
— Авжеж.
— Мені вже час додому, — сказала Скарлет. — Але, я мабуть, прийду на вихідних.
Та, побачивши вираз обличчя Овенса, вона додала:
— Сьогодні середа.
— Було б чудово.
Вона вже розвернулася, щоб йти, але насамкінець спитала:
— Як я знайду тебе наступного разу?
— Я сам тебе знайду. Не хвилюйся. Просто приходь сама, і я тебе знайду.
Скарлет кивнула й пішла.
Ніх піднявся пагорбом назад на кладовище аж до мавзолею Фробішера. Але всередину не пішов. Він поліз по гілках плюща, які обвивали стіну мавзолею, підтягнувся і видряпався на кам'яний дах, де всівся і, дивлячись на світ рухомих предметів за межами кладовища, думав. Думав про те, як Скарлет обійняла його, і як безпечно, хай навіть ту коротеньку мить, він почувався, і як чудово було б ходити за межами кладовища в безпеці, і як хороше бути хазяїном свого власного маленького світу.
Пану Фросту Скарлет сказала, що чаю не хоче. І шоколадного печива теж. Він занепокоєно сказав:
— Слухай, у тебе такий вигляд, наче привида побачила. Власне, кладовище — непогане місце, щоб їх зустріти, якщо маєш такий намір, у мене тітонька була, яка казала, що за її папугою полює привид. У неї був червоний макао. Папуга, тобто. А тітка була архітектором. У подробиці я особливо не вдавався.
— Усе добре. Просто я втомилася.
— Тоді я підкину тебе додому. Є хоч якісь ідеї щодо цього напису? Я вже півгодини над ним голову сушу.
Він вказав на папірець, що лежав на маленькому столику, притиснутий по кутках слоїками з варенням.
— Як думаєш, це «Ґледстоун» написано? Можливо, це родич прем'єр-міністра. Але більш нічого розібрати не можу.
— Не знаю. Але я подивлюся ще раз, як буду тут у суботу.
— А твоя мати теж приїде?
— Вона сказала, що висадить мене тут уранці. А сама поїде по продукти на вечерю. Збирається запекти курку.
— А може, і картопелька запечена буде, як гадаєш? — з надією в голосі спитав Фрост.
— Мабуть, так.
Пан Фрост аж просяяв од задоволення — і додав:
— Але насправді, я не хотів би створювати зайвий клопіт.
— Їй це в радість, — чесно зізналася Скарлет. — Дякую, що підвозите мене додому.
— Нема за що, — відповів пан Фрост.
І вони спустилися сходами високого й вузького будинку до маленької вітальні на першому поверсі.
У Кракові під Вавельським пагорбом є печери, що звуться Лігвом Дракона, названі так на честь давно мертвого змія. Це печери, про які знають туристи. Але глибше є печери, про які їм невідомо і куди їх ніколи не пустять. Ці печери глибокі й заселені.
Сайлас спускався першим, а за ним нечутно чалапала всіма чотирма лапами панна Лупеску, сіра й кремезна. За ними йшов Кандар — перемотана ассирійська мумія з сильними орлиними крилами й очима, немов рубіни, яка несла маленьке порося.
Попервах їх було четверо, але вони втратили Гаруна в печері на кілька рівнів вище, коли самовпевнений (як і все його плем'я) іфрит ступив у простір між трьох полірованих бронзових дзеркал, і спалах світла поглинув його. Якусь мить іфрита ще було видно у дзеркалах. Палаючі очі його відображення були широко розплющені, а вуста ворушилися, наче він кричав іншим іти далі й пильнувати себе, а потім і відображення розтануло та зникло.