І тиша у відповідь. Лише тиша, що відгонила пилом і самотністю.
— Я не знаю, що робити, — чесно зізнався Ніх. — Я думаю, що зможу дізнатися, хто вбив моїх рідних. Хто хотів убити мене. Але для цього треба вийти за межі кладовища.
Винищувач мовчав. Його димні хвости повільно клубочилися залою.
— Я не боюся померти, — провадив Ніх. — Але ж стільки дорогих мені людей витратили так багато часу, щоб вберегти, навчити, захистити мене.
Знову лиш тиша.
— Я мушу зробити це сам.
— ТАК.
— Тоді це все. Вибач, що потурбував.
І тоді шепіт пролунав просто у хлопцевій голові, м'який шепіт, із натяком:
— ВИНИЩУВАЧ ПОВИНЕН ОХОРОНЯТИ СКАРБИ, ПОКИ ХАЗЯЇН НЕ ПОВЕРНЕТЬСЯ. ТИ НАШ ХАЗЯЇН?
— Ні, — відповів Ніх.
Тоді в шепоті почулася слабенька надія:
— МОЖЕ, ТИ БУДЕШ НАШИМ ХАЗЯЇНОМ?
— На жаль, ні.
— ЯКБИ ТИ БУВ НАШИМ ХАЗЯЇНОМ, МИ Б СКЛУБОЧИЛИСЯ НАВКОЛО ТЕБЕ. ЯКБИ ТИ БУВ НАШИМ ХАЗЯЇНОМ, МИ Б ДОВІКУ ЗАХИЩАЛИ Й ОХОРОНЯЛИ ТЕБЕ, І НІКОЛИ Б ТИ НЕ ЗНАВ НЕБЕЗПЕК СВІТУ.
— Але я не ваш хазяїн.
— Так.
Ніх відчув, як Винищувач зміїться крізь його думки. Той промовив:
— ТОДІ ЗНАЙДИ СВОЄ ІМ'Я.
По тому Винищувач зник з його думок і з підземної зали, і Ніх лишився на самоті.
Хлопець піднімався сходами обережно, але швидко. Він прийняв рішення і мусив діяти швидко, поки думка не перегоріла.
Скарлет чекала його на лавці біля каплички.
— Ну що?
— Я згоден. Ходімо, — відповів Ніх, і крок у крок вони рушили доріжкою до цвинтарної брами.
Тридцять третій номер був високим будинком, дуже вузьким, затисненим між інших будинків терасної блокової забудови. Геть непримітний, з червоної цегли. Ніх здивовано дивився на нього. Зовсім незнайомий і нічим не особливий, просто собі будинок, як решта інших. Замість клумби перед ним був невеликий бетонний майданчик, де стояв зелений міні. Вхідні двері, колись пофарбовані у яскраво-блакитний, зблякнули під впливом часу і сонця.
— І? — спитала Скарлет.
Ніх постукав. Спершу нічого не відбувалося, а потім пролунали кроки на сходах, двері привідчинилися та відкрили погляду коридор і сходи. За дверима стояв чоловік в окулярах, з ріденьким сивим волоссям; він кліпнув, а потім простягнув руку Овенсу і з нервовою усмішкою мовив:
— Ви, мабуть, загадковий друг панни Перкінс. Радий знайомству.
— Це Ніх, — представила хлопця Скарлет.
— Нік?
— Ніх, з «X», — виправила вона. — А це пан Фрост.
Ніх і Фрост потисли один одному руки.
— Чайник на плиті, — сказав пан Фрост. — Як щодо обміну інформацією за чашечкою чаю?
Діти піднялися сходами до кухні, де Фрост налив три чашки чаю і провів гостей до маленької вітальні.
— Будинок вертикальний. Туалет поверхом вище, а мій кабінет і спальні — над ним. Сходи тримають мене у формі.
Вони сиділи на великому дивані насичено фіолетового кольору, який, як повідомив пан Фрост, дістався йому з будинком, і сьорбали чай.
Скарлет боялася, що пан Фрост почне засипати Овенса запитаннями, але ні. Він просто сидів радий-радесенький, наче знайшов надгробок якоїсь знаменитості й тепер вмирав від бажання розказати про це всьому світові. Він нетерпляче совався на стільці, наче знав щось надзвичайно важливе, і мовчання, щоб не розпатякати все цієї ж миті, створювало йому фізичний дискомфорт.
— То що ви дізналися? — спитала Скарлет.
— Ти мала рацію. Себто, тих трьох убили саме в цьому будинку. І… Я думаю, що цей злочин… Ну, не те щоб зам'яли, але забули про нього, чи керівництво пустило його самопливом.
— Як це? — здивувалася Скарлет. — Убивства не кладуть під сукно.
— А це — поклали, — відповів Фрост і допив чай. — Втрутилися люди достатньо впливові, це єдине пояснення, яке я для цього маю, а також для того, що сталося з найменшим малюком.
— І що саме? — спитав Ніх.
— Він вижив. Я в цьому впевнений. Але розшук так і не оголосили. Про зниклого малюка писали б усі газети, хіба ні? Однак вони, мабуть, якось зуміли все зам'яти.
— Хто — вони?
— Люди, які стоять за вбивством цієї сім'ї.
— Ви знаєте якісь подробиці?
— Так. Ну, деякі… — Фрост замовк. — Вибачте. Я… Враховуючи, що саме я знайшов, це просто у голові не вкладається.
Скарлет починало гризти розчарування.
— То що? Що саме ви знайшли?
Фрост видавався присоромленим:
— І справді. Перепрошую, я щось загрався у секретність, а це погана ідея. Історики не ховають знання, а розкопують їх, щоб показати людям, так.