Він замовк, наче вагаючись, і продовжив:
— Я знайшов листа. Нагорі. Його було сховано під розхитаною дошкою у підлозі, — і, повернувшись до Овенса, мовив: — Юначе, я припускаю, що твоє зацікавлення у цій справі, цій жахливій справі, дуже особисте?
Ніх кивнув.
— Більше я не питатиму, — сказав Фрост, підвівся і кивнув хлопцеві. — Йдемо.
І до Скарлет:
— А ти почекай. Спочатку я покажу йому, і якщо він не буде проти, покажу й тобі. Домовилися?
— Домовилися, — відповіла дівчинка.
— Ми не забаримося. Хлопче, ходімо.
Ніх встав і стурбовано зиркнув на Скарлет. Вона усміхнулася і сказала, заспокоюючи його:
— Усе гаразд. Я почекаю тебе тут.
Вона провела поглядом їхні тіні, коли чоловік та хлопчик вийшли з кімнати й піднялися сходами. Скарлет почувалася знервованою, але й схвильованою — від очікування. Їй було страшенно цікаво, про що ж дізнається Ніх, і вона раділа, що друг почує про це першим. Це ж його історія, врешті-решт. Так буде правильно.
А вище сходами пан Фрост вказував дорогу.
Ніх роззирався, поки вони піднімалися, але ніщо не видавалося знайомим. Усе тут було чужим.
— Нам нагору, на самий вершечок, — коментував пан Фрост.
Вони минули ще один сходовий марш. Чоловік спитав:
— Я… Якщо не хочеш — не відповідай, але ти — той малюк, правда?
Ніх мовчав.
— Ось ми й на місці.
Пан Фрост повернув ключ у замку дверей на останньому поверсі, штовхнув їх, і вони з Ніхом увійшли.
Кімната була крихітною, невеличке приміщення на горищі під похилим дахом. Тринадцять років тому тут стояло дитяче ліжечко. Тепер чоловік і хлопчик тут заледве вміщалися.
— Просто пощастило, — розповідав пан Фрост. — Буквально в мене під носом ховалося, так би мовити.
Він нахилився і відгорнув пошарпаний килимок.
— То ви знаєте, чому вбили моїх рідних? — спитав його Ніх.
— Усі відповіді тут, — відповів Фрост.
Він потягнувся до дошки на підлозі і тиснув на неї, поки вона не піднялася з іншого боку.
— Це була кімната малюка. Я тобі все покажу… Єдине, чого ми не знаємо, — це хто саме скоїв убивство. Взагалі не знаємо, жодних зачіпок нема.
— Він був темноволосий і звався Джек, — пролунав голос хлопця у кімнаті, яка була колись його спальнею.
Пан Фрост засунув руку в дірку під мостиною і відказав:
— Це було майже тринадцять років тому. Цього часу вистачить, щоб волосся порідшало й посивіло. Але так. Ім'я — Джек.
Чоловік випростався. Рукою, якою намацував щось під дошкою, він тримав великого гострого ножа.
— Отже, — сказав чоловік на ім'я Джек. — Отже, хлопчику. Час завершити справу.
Ніх дивився на нього широко розплющеними очима. Складалося враження, що «пан Фрост» був лише пальтом чи капелюхом, який носив цей чоловік, а тепер скинув. Доброзичлива маска зникла.
Відбите світло виблискувало на окулярах і на лезі ножа.
Знизу долинув голос Скарлет:
— Пане Фрост? Хтось стукає у двері, мені відчинити?
Чоловік на ім'я Джек завагався лише на мить, але Ніх знав, що ця мить — усе, що в нього є, і зник, так безслідно, так остаточно, як лише зміг. Чоловік на ім'я Джек поглянув туди, де мав бути Ніх, і втупився в порожнечу, чи то зі здивуванням, чи то з люттю на обличчі. Він ступив крок углиб кімнати і вертів головою з боку в бік, як старий тигр, що винюхує здобич.
— Ти десь тут, — прогарчав він. — Я чую твій запах!
За його спиною хряснули двері горища, і коли він повернувся у той бік, то почув, як повертається в замку ключ.
Чоловік на ім'я Джек крикнув у зачинені двері:
— Це дасть тобі кілька хвилин, але не зупинить мене, хлопче! — і спокійно додав: — У нас із тобою є незавершені справи.
Ніх кинувся вниз сходами, відштовхуючись від стін, і мало не покотився сторчголов, намагаючись якнайшвидше добігти до Скарлет.
— Скарлет! — видихнув хлопець. — Це він! Тікаймо!
— Хто — він? Про що ти?
— Він! Фрост — це Джек. Він намагався вбити мене!
«Гуп!» — вибивав двері ногами чоловік на ім'я Джек.
— Але… — Скарлет намагалась осягнути цю думку. — Але ж він хороший.
— Ні, — заперечив Ніх, схопив дівчинку за руку й потягнув униз сходами, у вітальню. — Ні, не хороший.
Скарлет відчинила вхідні двері.
— О, добривечір, юна панно, — сказав чоловік, що стояв на порозі й дивився на неї згори вниз. — Ми шукаємо пана Фроста. Я так розумію, це його скромна хатинка.
Волосся він мав сріблясто-сиве й пахтів одеколоном.
— А ви його друзі? — спитала Скарлет.
— О так, — відповів другий чоловік, трохи нижчий на зріст, що стояв за срібноволосим. Він носив маленькі чорні вуса і — єдиний з усіх присутніх — капелюх.