— Пильнуйте цього, в могилі, — попросив Ніх. — І пана Кастерза перепросіть за мене…
Він пірнув під соснову гілку й стрімко рушив на інший бік пагорба доріжками, коли це було зручно, і перестрибуючи зі статуй на надгробки, коли так було швидше.
Коли він минав стару яблуню, почувся уїдливий жіночий голос:
— Їх ще четверо. Четверо, і всі — вбивці. І ці не попадають у відкриті могили, щоб тобі догодити.
— Привіт, Лізо. Я думав, ти сердишся на мене.
— Може, серджуся, а може, й ні, — відповіла вона, все ще невидима. — Але я не дозволю їм тебе зарізати, нізащо.
— Тоді зроби мені ласку, затримай їх, затримай, заплутай, сповільни їх. Зможеш?
— А ти знову втечеш? Ніхто Овенс, чого б тобі просто не зникнути й не сховатися в затишній мамчиній могилці, де вони ніколи тебе не знайдуть, а невдовзі повернеться Сайлас і розбереться з ними…
— Може, повернеться, а може, й ні, — відповів Ніх. — Зустрічаємося біля блискавичного дерева.
— Я досі з тобою не розмовляю, — пролунав голос Лізи Гемпсток, пихатий, як павич, і нахабний, як ґедзь.
— Взагалі-то, ти зараз до мене говориш. Ми розмовляємо.
— Це надзвичайна ситуація. Опісля — ні слова.
Ніх дістався блискавичного дерева — дуба, який двадцять років тому обпалила блискавка, і від нього лишилися лише чорні кінцівки, що чіплялися за небо.
У голові йому крутилася думка, ще не до кінця закінчена. Все залежало від того, чи згадає він уроки панни Лупеску, чи згадає все, що бачив і чув малим.
Знайти потрібну могилу виявилося важче, ніж він очікував, навіть якщо шукати цілеспрямовано, але він таки її надибав — гидку, похилену під дивним кутом, увінчану безголовим, поплямованим ангелом, який скидався на величезний гриб. І лише після того, як він її торкнувся й відчув холод, Ніх переконався, що це таки вона.
Він сів на могилу й змусив себе стати видимим.
— Ти не зник, — почувся Лізин голос. — Тебе хто завгодно знайде.
— Чудово, — відказав Ніх. — Я й хочу, щоб вони мене знайшли.
— Про дурня інші знають більше, ніж дурень — інших.
Сходив місяць — велетенський і низький. Ніх міркував, чи не занадто буде ще й посвистіти, щоб привернути увагу.
— Я бачу його!
У бік Овенса кинувся чоловік, зашпортуючись і ковзаючись, а за ним — іще двоє.
Ніх усвідомлював, що навколо них купками зібралися мертві й спостерігають за всім, що відбувається, але змусив себе не звертати на них уваги та тільки зручніше вмостився на гидкій могилі. Хлопець почувався приманкою в пастці, і відчуття це було не з приємних.
Здоровий, як бугай, чолов'яга добіг до могили першим, за ним — сивокосий, який усе вирішував, і останнім — високий блондин.
Ніх не рухався.
Сивий сказав:
— Я так розумію, ти і є невловимий Доріан-молодший. Дивовижно. Наш Джек Мороз ноги відбігав, шукаючи тебе по всьому світі, а ось він ти, на тому ж місці, де він лишив тебе тринадцять років тому.
— Він убив мою родину.
— О так, це він.
— Чому?
— Хіба це важливо? Ти все одно нікому вже не розкажеш.
— Тоді з вас корона не впаде розказати мені, еге ж?
Сивокосий розсміявся якимось гаркітливим сміхом.
— Який ти кумедний. Мене от що цікавить. Як ти примудрився прожити на кладовищі тринадцять років, і ніхто не помітив?
— Я розкажу, якщо ви дасте відповідь на моє питання.
Кремезний втрутився:
— Не смій так розмовляти з паном Денді, малий нахабо! Я тебе розчавлю, я…
Сивий ступив ще один крок до могили.
— Тихенько, Джеку Моряк. Домовились. Відповідь за відповідь. Ми, мої друзі і я, — члени одного таємного братерства, відомі як Джеки На-всі-руки-майстри, нас називають Валетами та іншими іменами. Це братерство дуже й дуже давнє. Ми знаємо… ми пам'ятаємо те, про що більшість людей забули. Давнє знання.
Ніх мовив:
— Чари. Ви володієте чарами.
Чоловік кивнув:
— Можна й так сказати. Але це дуже своєрідний різновид чарів. Це чари, які з'являються під час смерті. Щось покидає цей світ, щось інше в нього приходить.
— Ви убили мою сім'ю заради… заради чого? Заради чарів? Це ж маячня.
— Ні. Щоб захиститися. Дуже давно, ще коли будували піраміди, один з наших єгипетських братів напророчив, що колись народиться дитя, яке перетне кордони між світом живих і мертвих. І якщо це дитя досягне дорослого віку, то нашому братерству й усій нашій справі настане кінець. Ми складали гороскопи ще до того, як Лондон розрісся хоча б до села, ми пильнували твою родину ще до того, як Нью-Амстердам став Нью-Йорком. І ми відправили найкращого, найрозумнішого, найнебезпечнішого — як ми думали — з Джеків розібратися з тобою. Зробити це, як годиться, щоб позбутися поганого пророцтва й обернути його на свою користь, і щоб усе в нас було в ажурі ще п'ять тисяч років. Але він не впорався.