— Свого часу я побував у різних ролях, — відповів Сайлас, — але ким я ніколи не був, то це матір'ю. І зараз теж не збираюся нею бути. Але я можу виходити з кладовища…
— А я — ні. Тут поховано мої кістки. І Овенсові. Я ніколи не зможу полишити цвинтар.
— Добре, либонь, мати власне місце, — промовив Сайлас. — Мати свій дім.
У його голосі не було зажури. Фраза була сухіша за пустелю, наче це було щось незаперечне. Пані Овенс і не заперечувала.
— Гадаєш, нам ще довго чекати?
— Навряд, — відповів Сайлас. Але він помилився.
Суперечка в амфітеатрі на схилі пагорба тривала.
Те, що в цю дурнувату затію вплуталися Овенси, а не якісь легковажні молоді привиди, означало багато, адже Овенсів поважали й шанували. Вагомим було й те, що на роль опікуна добровільно зголосився Сайлас, бо до Сайласа, який існував на межі їхнього світу та світу, який вони полишили, мешканці кладовища ставилися з дещо обережним, але таки захопленням. І все ж…
Власне кажучи, особливої рівноправності на цвинтарі не було, але смерть всіх зрівнює, і кожен з мертвих мав право голосу й думку щодо того, чи дозволити живій дитині лишитися, і кожен був налаштований її висловити.
Це сталося пізньої осені, коли день уже не квапиться починатися. І хоча небо все ще не посвітліло, та з підніжжя пагорба вже долинав гул автомобілів, які люди гнали крізь туманний темний ранок на роботу, а мешканці кладовища все сперечалися про дитину, яка до них потрапила, і що з нею робити. Триста голосів. Триста думок. Німія Трот, поет з північно-західної частини кладовища, почав декламувати власне ставлення, хоча його ніхто не слухав, аж раптом дещо сталося. Дещо таке, що змусило замовкнути кожного, хто намагався бути почутим, — подія безпрецедентна в історії кладовища.
Величезний жеребець, масть якого люди, що знаються на конях, назвали б сірою, інохіддю зійшов на схил. Стукіт його копит було чути ще до того, як з'явився він сам, заразом із хрускотом, що супроводжував його продирання крізь гущавину, кущі, ожину й плющ, якими поріс пагорб. Заввишки він був із шайра, долонь п'ятнадцять, а то й більше.[1] Такий кінь міг би носити лицаря у повному обладунку, але на ньому без сідла їхала вершниця, з голови до п'ят одягнена у сіре. Її довга спідниця і шаль скидалися на плетиво старого павутиння.
Обличчя вона мала безтурботне і спокійне.
Мешканці кладовища її знали, адже наприкінці своїх днів кожен зустрічається з Дамою на Сірому, і забути її неможливо.
Кінь зупинився поряд з обеліском. Небо на сході світліло, вкривалося перлинним, передсвітанковим вилиском, який наганяв на мешканців цвинтаря неспокій і думку про повернення в затишні домівки.
Але навіть тоді ніхто не поворухнувся. Усі спрямували почасти налякані, почасти захоплені погляди на Даму на Сірому. Мертві не забобонні в більшості своїй, але вони дивилися на неї, як римські авгури[2] — на священних воронів у пошуках мудрості, у пошуках натяку.
І вона заговорила до них.
Голосом, що лунав мов сотня крихітних срібних дзвоників, вона промовила лише:
— Мертві повинні бути милосердними, — й усміхнулася.
Тоді кінь, який скубав і жував густу траву, облишив це заняття. Вершниця торкнулася його шиї, він розвернувся, протупотів кілька великих кроків, а потім відірвався від пагорба й понісся галопом по небу. Оглушливий гуркіт його копит перетворився на передвісток далекого грому, і за мить їх уже не було видно.
Принаймні саме так описують ці події мешканці кладовища, які тієї ночі зібралися на схилі пагорба.
Суперечка вичерпалась, рішення було прийнято без голосування. Дитині на ім'я Ніхто Овенс буде надано Свободу кладовища.
Матінка Скрегіт і баронет Джосая Вортінґтон провели пана Овенса до склепу старої каплички та повідомили новини пані Овенс.
Диво її не надто вразило.
— Ще б пак, — мовила вона, — декому з наших клепки в голові бракує. Але вона знає, як краще. Звісно, що знає.
Ще до того, як сонце зійшло в оглушливо сірому ранку, маля швиденько заснуло у затишній гробниці Овенсів (пан Овенс помер заможним головою місцевої гільдії червонодеревників, які зробили все, щоб він спочив з відповідними почестями).
А Сайлас вирушив на останню прогулянку перед світанком. Він знайшов високий будинок поряд із пагорбом, оглянув три тіла й ретельно вивчив характер ножових поранень. Коли він задовольнив свою цікавість, то вийшов у ранкову темряву, подумки перебираючи малоприємні варіанти, і повернувся на кладовище, на дах каплиці, де спав і перечікував день.
1
Шайр — важковозна порода коней. Долоня — стандартна міра довжини для вимірювання зросту коней, дорівнює 10,2 см