Хтось смикав Овенса за рукав. На нього знизу дивився Фортінбрас Бартлбі:
— Ніх! Чоловік, що ходив біля каплиці! Він піднімається пагорбом.
Чоловік на ім'я Джек ішов, куди вів його ніс. Він відокремився від решти групи, не в останню чергу тому, що сморід одеколону Джека Денді забивав усі інші, тонші аромати.
Він не міг знайти хлопця по запаху, тільки не тут, бо той сам пахнув кладовищем. Але дівчинка, дівчинка пахла домом і мамою, краплинкою парфумів, які вона вранці нанесла на шию перед тим, як піти до школи. А ще вона пахла жертвою, спітнілою від страху, пахла, як здобич. І хоч би де вона була, рано чи пізно поруч із нею з'явиться хлопець.
Джек міцно стиснув руків'я ножа й пішов угору пагорбом. Він майже дістався вершини, коли відчув (і зрозумів — це передчуття правдиве), що Джек Денді й решта загинули. «Ну й добре, — подумав він, — вільне місце на вищих лавах зайвим не буде». Просування самого Джека в рядах Братерства уповільнилось і взагалі зупинилося після провалу з сім'єю Доріанів. Він втратив кредит довіри.
А тепер, зовсім скоро, все зміниться.
На вершині пагорба чоловік на ім'я Джек загубив запах дівчинки. Але знав, що вона десь неподалік. Він неспішно повернувся на кілька кроків назад і знову винюхав її парфуми біля невеличкого мавзолею з зачиненою металевою брамою. Він потягнув її, і та розчахнулася.
Усередині запах був ще сильніший. Він чув, що вона боїться. Одну за одною Джек стягнув труни з полиць, скидаючи їх гучно, щоб вони гриміли по підлозі, старе дерево кололося на друзки, а вміст гробів розлітався по підлозі. Але ні, в жодній труні дівчинки не було.
Де ж тоді?
Джек оглянув стіну. Без отворів. Він став навколішки, витягнув останню труну й помацав за нею. І знайшов діру…
— Скарлет, — покликав він, намагаючись пригадати, як називав її, будучи паном Фростом, але в ньому нічого не лишилося від тієї личини, тепер він був чоловіком на ім'я Джек і ніким більше.
А Скарлет, коли почула гуркіт домовин, потихеньку, лівою рукою тримаючись за стіну, правою підсвічуючи сходи ліхтариком, який давав світла лише на один крок уперед, пішла вниз. Вона спустилася сходами до кінця і, відчуваючи, як несамовито калатає серце, зачаїлася в залі.
Її все лякало: і милий пан Фрост з його друзями, і ця зала, і спогади про неї, і, якщо вже зізнатися чесно, дещо страхав її Ніх. Він більше не був тихим загадковим хлопчиком з її дитинства. Він став кимось іншим, кимось, не зовсім схожим на людину.
Скарлет розмірковувала про те, що ж зараз думає її мама. Мабуть, вона дзвінками обриває панові Фросту телефон, щоб дізнатися, коли ж донька повернеться додому. Дівчинка подумала, що коли вибереться з цієї халепи живою, то вже точно змусить матір придбати для неї мобільний телефон. Бо це просто якась дурня — вона єдина серед однолітків власного телефону не мала.
А ще вона думала, що хоче до мами.
Скарлет навіть не підозрювала, що людина може так нечутно пересуватися в темряві, але рука в рукавичці затулила їй рота, і голос, що лише віддалено нагадував голос пана Фроста, байдуже повідомив:
— Якщо ти утнеш щось — чи взагалі хоч щось зробиш, я переріжу тобі горлянку. Кивни, якщо зрозуміла.
Дівчинка кивнула.
Ніх побачив розгардіяш у мавзолеї Фробішера, розкидані труни і їхній вміст, розпорошений у проході. Тут же були й численні Фробішери, Фробишери, кілька Петтіферів — усі до певної міри розгнівані й перелякані.
— Він уже пішов униз, — повідомив Єфраїм.
— Дякую, — відповів Ніх.
Він проліз крізь отвір у стіні й пішов сходами.
Ніх дивився зором мертвих і бачив як сходинки, так і залу в їхньому кінці. А коли він минув половину шляху, то помітив чоловіка на ім'я Джек, який тримав Скарлет. Він викрутив їй руку за спину, а біля горла тримав великий, гидкий ніж для видалення кісток.
Чоловік на ім'я Джек глянув угору.
— Здоров, хлопче, — привітався він.
Ніх мовчав. Він зосередився на зниканні й ступив ще один крок униз.
— Ти думаєш, я тебе не бачу, — вів далі Джек. — Твоя правда. Не бачу. Але я чую твій страх. І чую твої кроки, твоє дихання. І тепер, коли я знаю про твої фокуси зі зниканням, я відчуваю тебе. А тепер скажи щось. Скажи так, щоб я почув, інакше я почну відрізати маленькі шматочки від нашої юної панянки. Ти зрозумів?
— Так, — відповів Ніх, і його голос луною розкотився по залі. — Я зрозумів.
— От і добре. А тепер підійди ближче, трошки потеревенимо.
Ніх пішов сходами униз і зосередився на страху, на посиленні паніки в залі, створюючи майже фізично відчутний жах…