«Нам кінець», — якось беземоційно думала вона, їй здавалося, що все це відбувається з кимось іншим, що вона дивиться збоку на сюрреалістичну драму, яка перетворилася на небезпечні хованки. Вона чула, як Джек схопив хлопця.
— Хай вона йде, — пролунав голос Ніха.
— Якщо робитимеш усе, як я кажу, вона лишиться живою й навіть неушкодженою, — відгукнувся чоловік на ім'я Джек.
— Я тобі не вірю. Вона зможе тебе впізнати.
— Ні, не зможе, — дорослий голос звучав упевнено. — Десять тисяч років минуло, а ніж усе ще гострий.
Захват у голосі був майже відчутним.
— Хлопче, стань навколішки на вівтар. Руки за голову. Зараз же.
— ЯК ДОВГО МИ ЧЕКАЛИ, — промовив Винищувач, але Скарлет почула лише шурхіт, наче величезний плазун обвивав усю залу кільцями свого тіла.
Але ці слова чув чоловік на ім'я Джек.
— Ти хочеш дізнатися своє ім'я, хлопче, до того, як я проллю твою кров на цей камінь?
Ніх відчув холод леза на шиї. І цієї миті він все зрозумів. Усе вповільнилося. Все стало чітким.
— Я знаю своє ім'я, — промовив він. — Я — Ніхто Овенс. Ось хто я.
І, стоячи навколішки на холодному вівтарному камені, він побачив, як все просто.
— Винищувачу, — спитав Ніх, — ти все ще хочеш мати хазяїна?
— ВИНИЩУВАЧ ОХОРОНЯЄ СКАРБИ, ДОПОКИ НЕ ПОВЕРНЕТЬСЯ ХАЗЯЇН.
— Ну, — відповів Ніх, — хіба ти щойно не знайшов хазяїна, якого так довго шукав?
Він відчував, як клубочиться і збільшується Винищувач, чув шум, схожий на скрегіт тисяч сухих гілок, наче щось велике й потужне виповзало з глибин зали. І тоді, вперше, Ніх побачив Винищувача. Згодом він так і не зміг описати, що саме він бачив: щось велетенське, так, щось із тілом здоровенного змія, але з головою… чиєю? Їх було три, три голови, три шиї. Ті обличчя були мертвими, наче хтось зібрав їх з різних частин людей і тварин. Їх вкривали пурпурові візерунки, татуювання кольору індиго, які перетворювали неживі ці обличчя на щось дивне й жахливо виразне.
Обличчя Винищувача нерішуче поводили носами навколо Джека, наче збиралися пестити чи гладити його.
— Що відбувається? — спитав Джек. — Що це таке? Що воно робить?
— Це Винищувач. Він охороняє це місце. І йому потрібен хазяїн, щоб давати накази, — відповів Ніх.
Джек оцінив вагу кремнієвого ножа в руці.
— Краса, — промовив чоловік сам до себе. І додав: — Ну звісно, він чекав на мене. І так. Так, це ж очевидно, я його новий хазяїн.
Винищувач обвив собою всю залу.
— ХАЗЯЇН? — спитав він, наче пес, який терпляче ждав довго, надто довго. І ще раз: — ХАЗЯЇН?
Він наче знайомився з цим словом, куштував його. І воно йому сподобалося, тому він видихнув його з радістю й тугою:
— ХАЗЯЇН…
Джек подивився на Овенса згори вниз.
— Тринадцять років тому я проґавив тебе, а тепер ми нарешті возз'єдналися. Це кінець одного ордену й початок іншого. Прощавай, хлопче.
Однією рукою він підніс ніж до горла жертви, а в іншій тримав кубок.
— Ніх, — сказав Ніх. — Не називай мене хлопцем, моє ім'я — Ніх.
І він гукнув:
— Винищувачу, що ти робитимеш з новим хазяїном?
— МИ ЗАХИЩАТИМЕМО ЙОГО ДОВІКУ. МИ НАЗАВЖДИ СКЛУБОЧИМОСЯ НАВКОЛО НЬОГО Й ОХОРОНЯТИМЕМО ВІД НЕБЕЗПЕК СВІТУ.
— Тоді захищайте його зараз же.
— Я твій хазяїн, ти коритимешся мені, — сказав чоловік на ім'я Джек.
— ВИНИЩУВАЧ ТАК ДОВГО ЧЕКАВ, — переможно проголосив потрійний голос. — ТАК ДОВГО.
І він почав неспішно обвивати Джека своїми велетенськими кільцями.
Джек випустив кубок. Тепер в обох руках він тримав по ножу — кремнієвий ніж і ніж з чорною кістяною рукояттю — і вимагав:
— Геть! Заберися від мене! Не наближайся!
Він розмахував ножами, поки Винищувач підповзав до нього, а той одним потужним поривом обвився навколо.
Ніх підбіг до Скарлет і допоміг їй підвестися.
— Я хочу бачити, — вимовила дівчинка. — Я хочу знати, що відбувається.
Вона витягла ліхтарик і увімкнула його…
Те, що побачила вона, відрізнялося від того, що бачив Ніх. Вона не бачила Винищувача, і це було на краще. Хоча вона бачила Джека. Страх на його обличчі зробив його схожим на пана Фроста, яким він колись був. Накритий хвилею жаху, він знову став милим чолов'ягою, який підвозив її додому. Він висів у повітрі, спочатку метрів за три, потім п'ять над підлогою, навіжено розмахуючи двома ножами, намагаючись поранити когось невидимого, але ці спроби, вочевидь, не мали жодного ефекту.
Пана Фроста, чоловіка на ім'я Джек (байдуже, як його звали) тягнуло геть від дітей, аж поки не розпластало — руки-ноги в різні боки — на стіні зали.