Овенс зібрався прослизнути крізь плющ, аж раптом виявив, що це не так просто. Довелося нахилятися, відштовхувати плетиво й протискатися крізь нього. Ніх обережно йшов доріжкою, оминаючи ями і вибоїни, поки не дістався видатного надгробка, що позначав останнє місце спочинку Алонсо Томаса Гарсії Джонса (1837–1905 рр., «Поклади свій костур, мандрівниче»).
Останні місяці Ніх приходив до Алонсо Джонса раз на кілька днів, але той обійшов майже весь світ і залюбки розповідав хлопцю про свої мандри. Зазвичай він починав зі слів: «Зі мною ніколи не ставалося нічого цікавого», потім похмуро продовжував: «Я вже розказав тобі всі свої оповідки», а потім в його очах з'являлися вогники, і він додавав: «Ну крім… чи розповідав я тобі про?..» І хоч би що він сказав далі — чи «Як я тікав з Москви?», чи «Як я загубив надзвичайно золотоносну копальню на Алясці?», чи «Про стихійні пересування худоби в пампасах?», Ніх завжди заперечно хитав головою, очікувально дивився Алонсо у вічі й невдовзі пірнав у світ розповідей про відчайдушну хоробрість і надзвичайні пригоди, про цілування красунь, про лиходіїв, застрелених чи зарубаних мечами, про мішки золота, про діаманти завбільшки з пучку великого пальця на руці, про загублені міста й розлогі гори, про паротяги й вітрильники, про пампаси, океани, пустелі й тундру.
Ніх підійшов до помітного надгробка — високого, з вирізьбленими перевернутими догори дриґом факелами, — і чекав. Але ніхто не з'явився. Він покликав Алонсо Джонса, навіть постукав по надгробку, але відповіді так і не було. Ніх нахилився, щоб просунути голову в могилу й покликати товариша, але замість того, щоб ковзнути крізь шари ґрунту, наче тінь крізь глибшу тінь, він гупнувся лобом об землю. Голосно й боляче гупнувся. Хлопчик гукнув Алонсо знов, але не побачив нічого й нікого, та обережно пішов назад до стежки, продираючись крізь зелень плетива плюща й сірість кам'яних надгробків. Три сороки злетіли з глоду, коли він пройшов повз них.
Він ані душі не зустрів дорогою до південно-західного схилу кладовища, і вже там помітив знайомий обрис Матінки Скрегіт у високому капелюшку і накидці; вона, крихітна й згорблена, шукала між надгробками дикі квіти.
— Агов, хлопче! — покликала вона його. — Тут ростуть дикі настурції. Може, нарвеш кілька квіточок мені на могилку?
Ніх нарвав червоних і жовтих настурцій і приніс їх до надгробка Матінки Скрегіт, такого побитого часом, потрісканого й затертого, що на ньому лишився тільки напис
який ось уже понад сто років спантеличував місцевих істориків.
Він шанобливо поклав квіти на могилу.
Матінка Скрегіт усміхнулася до нього:
— Ти добрий хлопчик. Не уявляю, що ми робитимемо без тебе.
— Дякую, — відповів Ніх. — А де всі? Ви перша, кого я сьогодні зустрів.
Матінка уважно подивилася на Овенса.
— А з лобом що?
— Гупнувся об могилу пана Джонса. Вона виявилася непроникною. Я…
Але Матінка стиснула губи, нахилила на бік голову й уважно подивилася на Овенса ясними, хоч і старими, очима з-під капелюшка.
— Я назвала тебе хлопчиком… Але час летить, як на крилах, і ти вже не хлопчик, а парубок, хіба ні? Скільки тобі років?
— Думаю, десь п'ятнадцять. Але я не відчуваю себе дорослішим…
Матінка перебила його:
— А я й досі почуваюся дівчиськом, що плело віночки з маргариток на старих пасовиськах. Ти завжди лишаєшся собою, і це відчуття не змінюється, хоча сам ти змінюєшся завжди.
Вона сіла поруч на свій побитий часом надгробок і продовжила:
— Я пам'ятаю ніч, коли ти прийшов до нас. Я сказала, що ми не можемо покинути маленького, твоя мама погодилася, а решта заходилися сперечатися, аж поки не з'явилася Дама на Сірому. Вона сказала: «Послухайтеся Матінку Скрегіт, мешканці кладовища. Хіба немає у вас і крихти милосердя?», — і тоді всі погодилися зі мною.
Вона задумалася, похитала голівкою.
— Тут рідко коли один день відрізняється від іншого. Минають пори року. Росте плющ. Надгробки розвалюються. Але коли ти прийшов… Щоб не просторікувати — я рада, що так сталося.
Старенька підвелася, витягла з рукава бруднуватий клаптик тканини, поплювала на нього і, де дістала простягнутою рукою, повитирала кров з Овенсового лоба.
— Отак, тепер ти матимеш презентабельний вигляд, — суворо мовила вона. — Я так розумію, що неясно, коли зустріну тебе знов. Пильнуй себе.
Ніх пішов у бік могили Овенсів, стривожений, як ніколи, і полегшено видихнув, знайшовши там обох батьків. Але коли він наблизився, його радість змінилася неспокоєм: чому пан і пані Овенс стояли по різні боки могили, наче на вітражі? Хлопець не міг зрозуміти виразів їхніх облич.