Батько ступив крок уперед і мовив:
— Добрий вечір, Ніх. Сподіваюся, у тебе все добре.
— Певною мірою, — відповів Ніх так, як завжди відповідав пан Овенс на це саме запитання.
— Ми з пані Овенс усе життя мріяли про дитину. Але навряд чи в нас міг би бути син, кращий за тебе, — гордо дивився на хлопця батько.
— Дякую, так, але… — Ніх повернувся до матері, впевнений, що вона пояснить йому, що відбувається, але її вже не було поруч. — А де вона?
— Ну, — панові Овенсу було ніяково. — Ти ж знаєш Бетсі. У певні моменти вона… Ну, коли не знає, що сказати, розумієш?
— Ні, — відповів Ніх.
— Я думаю, на тебе чекає Сайлас, — сказав тато й зник.
Було вже за північ. Ніх пішов до старої каплиці. Дерево, яке росло з ринви на шпилі, упало під час останньої бурі, прихопивши з собою кілька шматків чорної черепичної луски.
Ніх чекав на сірій дерев'яній лавці, але Сайлас так і не з'являвся.
Здійнявся вітер. То була пізня літня ніч, коли сутінки тривають цілу вічність, і було тепло, але, попри це, Ніх відчув, як руки вкрилися сиротами.
Хтось сказав йому на вухо:
— Скажи, що сумуватимеш за мною, незграбко.
— Ліза?
Ніх не чув і не бачив відьмочки більше року, з тої самої ночі, коли прийшли Джеки Майстри-на-всі-руки.
— Де ти була?
— Спостерігала, — відповіла дівчина. — Хіба панна має звітувати про всі свої дії?
— За мною?
Її голос пролунав над самим його вухом:
— Витрачати час, щоб жити, — таке марнотратство, Ніхто Овенс. Один з нас припустився цієї помилки, і це не я. Скажи, що сумуватимеш за мною.
— Ти кудись вирушаєш? — спитав Ніх і додав: — Ну звісно, я сумуватиму за тобою, куди б ти не пішла…
— От дурне, — прошелестів голос Лізи Гемпсток, і Ніх відчув дотик на своїй руці. — Надто дурний для життя.
І знову дотик — тепер вуст на щоці, на кутику губ. Вона ніжно його поцілувала, а хлопець був надто спантеличений, надто збентежений, щоб знати, чим відповісти.
А голос лунав:
— Я теж сумуватиму за тобою. Завжди.
Подих вітру скуйовдив волосся Овенса — а може, то була її рука, — і ось він знову сам на лавці.
Ніх підвівся. Підійшов до дверей каплички, підняв камінь біля порога й витяг з-під нього запасний ключ, полишений давно спочилим дяком. Потім відімкнув великі дерев'яні двері без спроб прослизнути крізь них. Невдоволено й зі скреготом вони відчинилися.
Усередині було темно, і Ніх зрозумів, що мружиться, намагаючись щось розгледіти.
— Заходь, Ніх, — почувся голос Сайласа.
— Я нічого не бачу, — відповів хлопчик. — Тут надто темно.
— Уже?
Сайлас зітхнув. Ніх почув шурхіт оксамиту, а потім чиркання сірника, той загорівся й запалив дві масивні свічки у високих різьблених дерев'яних канделябрах в глибині кімнати. У цьому світлі Ніх бачив опікуна, який стояв біля величезної шкіряної валізи, що їх ще називали пароплавними кофрами, такої об'ємної, що там, підтягнувши коліна до підборіддя, міг спати досить високий чоловік. Тут же стояла й велика Сайласова шкіряна валіза, яку Ніх уже неодноразово бачив, але менше з тим, вона все одно вражала.
Кофр було вистелено білим. Ніх опустив руку в порожню валізу, торкнувся шовкової підкладки, відчув суху землю.
— Це тут ти спиш? — спитав хлопець.
— Коли сплю не вдома, так, — відповів Сайлас.
Ніх був вражений — скільки він себе пам'ятав, та й ще раніше, Сайлас був поруч.
— Ти хіба не тут живеш?
Сайлас заперечливо похитав головою.
— Мій дім далеко, дуже далеко. Це в тому разі, якщо там ще можна жити. Через певні проблеми на моїй батьківщині я точно не знаю, на що варто чекати після повернення.
— Ти повертаєшся?
Змінювалося те, що завжди було постійним.
— Ти справді їдеш? Ти ж мій опікун.
— Я був твоїм опікуном. Але ти вже досить дорослий, щоб дбати про себе самостійно. А мені треба захищати ще дещо.
Сайлас зачинив брунатну валізу й почав затягувати ремінці.
— А я не можу лишитися тут, на кладовищі?
— Тобі не варто цього робити, — відповів Сайлас з такою теплотою, з якою ніколи нічого не казав. — Всі тутешні мешканці прожили своє життя, хай яке коротке. Тепер твоя черга. Ти повинен жити.
— А можна мені поїхати з тобою?
Сайлас похитав головою.
— Ми ще побачимося?
— Можливо.
У голосі опікуна чулася лагідність і щось іще.