— І незалежно від того, чи побачиш мене ти, я побачу тебе безсумнівно.
Він спер валізу об стіну й підійшов до дверей у дальньому кутку кімнати.
— Ходи зі мною.
Ніх пішов за Сайласом і спустився невеличкими спіральними сходами склепу. Внизу опікун пояснив:
— Я дозволив собі спакувати твої речі.
На коробці з цвілими псалтирями лежала маленька шкіряна валізка, маленька копія Сайласової.
— Тут усе, що належить тобі.
— Розкажи мені про Почесну варту, — попросив Ніх. — Ти її член, панна Лупеску була. А хто ще? Вас багато? Що ви робите?
— Ми робимо недостатньо, — відказав Сайлас. — Переважно охороняємо межові області. Захищаємо кордони.
— Які кордони?
Сайлас мовчав.
— Ти маєш на увазі, ви боретеся з Джеками й такими, як вони?
— Ми робимо те, що повинні, — відповідь Сайласа пролунала втомлено.
— Але ж ви вчинили правильно. Ну, я про Джеків. Вони були жахливі. Чудовиська просто.
Сайлас ступив крок назустріч хлопцю, і тому довелося захилити голову, щоб подивитися в бліде обличчя високого чоловіка.
— Я не завжди чинив правильно. Коли я був молодшим… Я чинив гірше, ніж Джек. Гірше, ніж будь-хто з Джеків. Тоді, Ніх, я був чудовиськом, страхітливішим за будь-яке з чудовиськ.
Овенсу й на думку не спало, що опікун може жартувати чи брехати. Він знав, що ці слова — правда. І відповів:
— Але ж тепер ти змінився, хіба ні?
— Люди можуть змінюватися, — відповів Сайлас і замовк.
Ніх задумався, чи опікун — Сайлас — поринув у спогади.
— Юначе, це була велика честь — бути твоїм опікуном.
Сайлас сховав руку під плащ, а коли дістав, тримав у ній потертий старий гаманець.
— Бери, це тобі.
Ніх узяв гаманець, але всередину не зазирнув.
— Тут гроші. Для початку вистачить, але не більше.
Ніх сказав:
— Сьогодні я хотів зустрітися з Алонсо Джонсом, однак його або не було, або я не зміг його побачити. Я хотів, щоб він розповів мені про далекі краї, в яких побував. Про острови й дельфінів, льодовики й гори. Місця, де люди вдягаються і їдять зовсім інакше, — Ніх вагався. — Про такі місця. І вони там. Тобто, там, за огорожею, цілий світ. І мені можна його побачити? Можна вийти туди?
Сайлас кивнув.
— Так, там цілий світ. У внутрішній кишені твоєї валізи лежить паспорт. Його видано на ім'я Ніхта Овенса. Непросто було його дістати.
— Якщо я передумаю, то зможу повернутися сюди? — спитав Ніх. І сам відповів: — Але якщо я повернуся, це вже не буде домом, це буде просто місцем.
— Провести тебе до брами?
Ніх заперечно похитав головою.
— Краще я сам. І ще. Сайласе. Якщо в тебе хоч колись будуть проблеми, клич мене. І я прийду на допомогу.
— У мене, — відповів Сайлас — проблем не буває.
— Та, мабуть, не буває. Але все одно.
У склепі було темно, пахло цвіллю, вологою та старим камінням, і вперше, вперше в житті він здався хлопцю тісним.
— Я хочу побачити життя на власні очі, — провадив Ніх. — Хочу дізнатись, яке воно на дотик. Хочу лишити відбиток ноги на безлюдному острові. Хочу пограти у футбол з живими. Я хочу… — він замовк на мить, і додав: — Я хочу все.
— Добре, — відповів на це Сайлас.
І тоді він підняв руку, наче збирався поправити волосся, щоб на очі не падало, — нітрохи не притаманний Сайласові жест, — і додав:
— Якщо колись раптом виявиться, що в мене проблеми, — я обов'язково тебе покличу.
— Навіть якщо в тебе не буває проблем?
— Навіть так.
У кутику Сайласових вуст ховалося щось, що могло бути усмішкою, а могло — й сумом, а може, просто грою тіней.
— Бувай тоді, Сайласе, — Ніх простягнув руку, як робив, коли був маленьким хлопчиком, і Сайлас поважно потис його долоню своєю, холодною, кольору старої слонової кістки.
— Бувай, Ніхто Овенс.
Ніх підняв валізку, відчинив двері, вийшов зі склепу й, не озираючись, рушив схилом.
Головну браму вже давно було замкнено. Ніх усе думав, чи зможе пройти крізь неї, чи доведеться повертатися до каплички по ключ, але, коли дістався входу на кладовище, виявилося, що маленька хвіртка не лише не замкнена, а навіть широко розчинена, наче чекає на нього, наче саме кладовище прощається з ним.
Перед хвірткою стояла самотня бліда повнувата постать. Коли Ніх наблизився, вона усміхнулася йому, а очі її в місячному світлі виблискували слізьми.
— Здрастуй, мамо, — сказав Ніх.
Пані Овенс потерла кулачком очі, промокнула їх фартушком, похитала головою і спитала:
— Ти вже знаєш, що відтепер робитимеш?
— Пізнаватиму світ, — відповів хлопець. — Потраплятиму в халепи. Вибиратимуся з них. Помандрую до джунглів, вулканів, пустель і островів. І зустрічатиму людей. Я хочу зустріти дуже, дуже багато людей.