Пані Овенс відповіла не одразу. Вона уважно дивилася на сина, а потім заспівала пісеньку, яку співала, коли він був геть малим, якою вона його заколисувала і якої Ніх не забув.
— Так, — відповів Ніх, — побачу.
І в цю мить пані Овенс пригадала останні рядки цієї пісеньки й заспівала їх синові:
— Всі шляхи, — повторив Ніх. — Складне завдання, але я постараюся.
Він спробував обійняти маму, як у дитинстві, але з таким самим успіхом можна було обіймати туман, бо, крім нього, на доріжці вже нікого не було.
Ніх ступив крок уперед, крізь хвіртку, яка вивела його з кладовища. Йому здалося, що хтось сказав: «Я так пишаюся тобою, сину», — але, можливо, лише здалося.
Літнє небо вже почало світлішати на сході, і так розпочався шлях Овенса: вниз пагорбом, до живих, до міста й у світанок.
У валізці лежав паспорт, у кишені — гроші. На вустах танцювала усмішка, хоч і обережна, бо світ, значно більший за маленьке кладовище на пагорбі, ховає в собі небезпеки й таємниці, нових друзів, з якими треба буде потоваришувати, давніх друзів, яких треба буде віднайти, помилки, яких треба буде припуститися, і багато доріг, якими треба буде пройти, допоки він нарешті не повернеться на кладовище чи Дама не покатає його верхи на своєму великому сірому коні.
Але між «зараз» і «потім» було ціле Життя, і Ніх ступив у нього крок з широко розплющеними очима й відкритим серцем.
Подяки
Перше, найголовніше й насамперед: я в невідплатному боргу, свідомому та несвідомому, перед Редьярдом Кіплінґом. Я з великим захватом і радістю читав у дитинстві його винятковий двотомник «Книга джунглів», а відтоді перечитував ще не раз. Якщо ви знаєте цей твір лише за мультфільмом Діснея, варто прочитати оригінал.
На цю ж книжку мене надихнув син. Сюжет спав мені на думку, коли я побачив, як Майкл, тоді ще дворічний, катався на своєму маленькому триколісному велосипеді між надгробків. Але на те, щоб дописати цю історію до кінця, мені знадобилося двадцять з гаком років.
З початком роботи (а почав я з четвертого розділу) лише запитання моєї доньки Медді про те, що ж було далі, спонукало мене не закинути книжку після цих перших кількох сторінок.
Ґарднер Дозуа і Джек Ден були першими, хто опублікував «Надгробок для відьми». Професор Джорджія Ґріллі допомогла кількома ідеями.
Кендра Стаут була така ласкава, що прогулялася зі мною кількома кладовищами й була поруч, коли я побачив першу браму гулів. Кендра була й першою слухачкою найперших розділів та стала щирою шанувальницею Сайласа.
Митець і автор Одрі Ніффенеґґер теж проводить екскурсії кладовищами, і вона показала мені оплетену плющем дивовижу — цвинтар «Гайґейт-Вест». Багато з того, що вона мені розповідала, осіло в розділах шостому та сьомому.
Численні мої друзі читали цю книжку в процесі написання, і всі вони давали мудрі поради, а серед них — Ден Джонсон, Ґері К. Вольф, Джон Кроулі, Мобі, Фара Мендельсон, Джо Сендерс. Вони звернули мою увагу на подробиці, які треба було виправити. Я сумую за Джоном М. Фордом (1957–2006), найкращим своїм критиком.
Ізабель Форд, Еліс Говард, Сара Одедіна і Кларісса Гаттон редагували цю книжку по обидва боки Атлантики. Майкл Конрой розкішно зрежисував аудіоверсію твору. Маккін і Ріддел обидва прекрасно й по-різному ілюстрували його. Меррілі Хайфец — найкращий агент на світі, а Дорі Сіммондс усе прекрасно влаштувала у Сполученому Королівстві.
Я писав цю книжку в багатьох місцях — наприклад, у флоридському будинку Джонатана і Джейн, у хатинці в Корнуолі, у новоорлеанському готелі. У будинку Торі в Ірландії написати нічого не вдалося, бо там я хворів на грип. Втім, вона допомагала й надихала мене.
І насамкінець, я впевнений лише в тому, що забув не лише когось дуже важливого, а десятки таких людей. Вибачте. І дякую вам.
Ніл Ґейман