«Твій агент Меррілі дзвонила, їй здається, хтось тебе шукає». Я повідомив їй, котра година (а саме — п'ята година ранку, чорт забирай, чи вона з глузду з'їхала, тут дехто намагається поспати, якщо вона не в курсі). Вона відповіла, що в курсі, котра година в Лос-Анджелесі, а Меррілі, мій книжковий агент і найрозумніша жінка, яку я знаю, впевнена, що справа дуже важлива.
Я встав з ліжка. Перевірив голосову пошту. Ні, ніхто не намагався зі мною зв'язатися. Передзвонив Лорейн і сказав, що це якась маячня. «Все правильно, — відповіла вона, — дзвонили сюди. І зараз дзвонять. Я даю твій мобільний номер».
Я все ще не мав поняття зеленого, що відбувається і хто кого шукає. Була за чверть шоста ранку. Але принаймні ніхто не помер — у цьому я вже був упевнений. Задзвонив мій мобільний. «Вітаю. Це Роуз Тревіньо. Я голова комітету Ньюбері, що належить до Американської асоціації бібліотек…» О, сонно подумав я. Ньюбері. Точно. Круто. Мабуть, я потрапив до номінантів. Гарно було б. «І ми з журі хочемо вам повідомити, що ваша книжка…»
«КНИГА КЛАДОВИЩА!», — вигукнули чотирнадцять бадьорих голосів, і тоді я подумав, що, може, ще не прокинувся, але ж номінантам, либонь, не телефонують так радісно…
«…щойно виграла…»
«МЕДАЛЬ НЬЮБЕРІ!» — хором закінчили вони. Щасливим таким хором. Я обвів поглядом кімнату готелю, щоб переконатися, що мені це точно не ввижається уві сні. Ні, все виглядало цілком справжнім.
Ти зараз на зв'язку зі щонайменше п'ятнадцятьма вчителями і бібліотекарями, чудовими, розумними, прекрасними людьми, подумав я. Тільки не сварися, як того дня, коли отримав «Г'юґо». Це було дуже розумним рішенням, бо на язиці збиралася така велика, потужна, кількаповерхова лайка. Ну, вона ж саме для таких випадків. Якщо пам'ять мені не зраджує, я відповів: «Ви впевнені, що сьогодні понеділок?» А потім затинався чимось на кшталт «дякуюдякуюдякуюдякуюцевартувалотогощобпрокинутися».
А потім світ збожеволів. Задовго до того, як продзвенів приліжковий будильник, я вже мчав в аеропорт і одному за другим давав інтерв'ю журналістам. «Як воно, виграти Ньюбері?», — питали мене вони. «Чудово», — відповідав я. І це справді було чудово.
У дитинстві мені дуже подобалася «Зморшка в часі», навіть попри те, що в паффінівському виданні було неправильне перше речення, але цей твір здобув Медаль Ньюбері, і це було важливо для мене, хоч я й був англійцем.
А потім мене питали, що я думаю з приводу розбіжностей між популярними книжками й переможцями нагороди, і як, на мою думку, я вписуюся між ними? Я визнав, що знаю про дискусію.
Якщо ви не в курсі, то в інтернеті якийсь час вирували суперечки про те, хто виграє медаль останнім часом, які книжки мали б дістати цю відзнаку в майбутньому й чи це взагалі нагорода дитячої чи дорослої літератури. Одному з журналістів я зізнався, що перемога «Книги кладовища» мене здивувала, бо я вважав, що такими відзнаками зазвичай виокремлюють і підтримують книжки, які потребують допомоги, а моїй «Книзі» така поміч не потрібна.
Я нерозумно став на бік популізму й запізно усвідомив, що мав на увазі зовсім інше.
Вийшло так, наче деякі люди вважають, що є розподіл на книжки, якими читачеві дозволено насолоджуватися, і такі, які йому корисні, а мені треба обрати, на чиєму я боці. Від нас усіх чекають вибору. А я в це не вірив — і досі не вірю.
Я завжди був і досі стою на боці книжок, які ви любите.
4
Я пишу цю промову за два місяці до виголошення. Майже місяць тому помер мій батько. Несподівано помер. Він був здоровим, щасливим, у ліпшій фізичній формі, ніж я, а його серце без попередження не витримало. Тому, мовчазний і зболілий, я перетнув Атлантичний океан, сказав останні слова, почув від родичів, яких не бачив роками, який я схожий на тата, зробив усе, що треба було зробити. Я й сльози не зронив.
Не те, щоб я не хотів плакати. Але здавалося, що в цій шаленій круговерті подій не випало й миті, щоб просто зупинитися й усвідомити це горе, випустити все, що було всередині. Цього так і не сталося.
Учора вранці товариш надіслав мені сценарій. То була історія чийогось життя. Уявного персонажа. В останній чверті оповіді померла дружина головного героя, і я сів на диван і розплакався, як дорослий. Голосно схлипував, стогнав і розмазував сльози по обличчю. Всі невиплакані за батьком сльози прорвалися і спустошили мене, і очистили, і зробили новим, наче світ після грози.
Я розповідаю вам це тому, що інколи забуваю, і мені треба про це нагадувати… А це — гостре і цілюще нагадування.