Щодня Ніх брав папір і олівці та якомога старанніше переписував з могильних плит імена, слова й цифри, а щоночі, перед тим, як Сайлас вирушав у світ за межі кладовища, хлопчик змушував опікуна пояснювати ці написи й перекладати уривки латини, яка майже завжди збивала Овенсів з пантелику.
Сонячного дня джмелі кружляли над дикими квітами, що росли в куточку кладовища, перелітали від дроку до дзвіночків, гуділи своїм басовитим лінивим дзижчанням, а Ніх валявся у весняних променях сонця і розглядав жука з бронзовим панциром, який саме переповзав надгробок Джо Рідера, його дружини Доркас і сина Себастіана (Fidelis ad Mortem).[4] Ніх уже скопіював усі написи, і всі його думки були про жука, аж раптом хтось промовив:
— Хлопчику, що ти робиш?
Ніх підвів очі. За кущем дроку хтось сидів, і цей хтось дивився на Овенса.
— Нічо, — відказав Ніх і висолопив язика.
Обличчя з-за куща зібгалося в потвору з висолопленим язиком і вибалушеними очима, а потім перетворилося на дівоче личко.
— Нічого собі, — вражено прокоментував Ніх.
— Я добре пики кручу, — відповіла дівчинка. — Ти от на це подивися.
Одним пальцем вона приплюснула носа, розтягла рота у величезну задоволену усмішку, примружила очі й надула щоки.
— Знаєш, хто це?
— Ні.
— Це ж свиня, дурненький.
— А, як в абетці «С — свиня»?
— Ага. Чекай.
Вона обійшла кущ і підійшла до хлопчика, який саме підводився. З вигляду дівчинка була трошки старша за нього, трошки вища і вбрана в яскравий одяг жовто-рожево-помаранчевих кольорів. Поруч із нею Ніх у сірій одежині почувався задрипаним нечупарою.
— Скільки тобі років? — запитала дівчинка. — Що ти тут робиш? Ти живеш поблизу? Як тебе звати?
— Я не знаю, — відповів Ніх.
— Імені свого не знаєш? — здивувалася вона. — Та ну, всі знають, як їх звати, от уже вигадник.
— Я знаю своє ім'я, — сказав хлопчик. — І знаю, що тут роблю. Але про решту й гадки не маю.
— Не знаєш, скільки тобі років?
Ніх кивнув.
— Ну, — допитувалася мала, — коли в тебе був день народження?
— Ніколи, — відказав Ніх. — У мене ніколи не було дня народження.
— У всіх бувають дні народження. У тебе що, ніколи не було торта, свічок і всього іншого?
Ніх похитав головою.
— От бідолашний, — співчутливо мовила дівчинка. — Мені п'ять років, і я майже впевнена, що й тобі стільки ж.
Хлопчик радо закивав. Він не збирався сперечатися з новою подружкою, бо тішився з її появи.
Дівчинка повідомила, що її звати Скарлет Ембер Перкінс, і живе вона у квартирі, а не в будинку. Мати, яка чекала на неї на лавці біля каплиці й читала журнал, наказала Скарлет повернутися за півгодини, погуляти, не наражатися на халепи та не розмовляти з незнайомцями.
— Я ж незнайомець, — зауважив Ніх.
— Який же ти незнайомець, — упевнено заперечила дівчинка. — Ти просто маленький хлопчик.
А потім додала:
— І ти мій друг. Тому ти не можеш бути незнайомцем.
Ніх нечасто всміхався, але після цих слів його обличчя осяяла широка й радісна усмішка.
— Я твій друг, — підтвердив він.
— Як тебе звати?
— Ніх. Це скорочення від «Ніхто».
Скарлет розсміялася.
— Яке кумедне ім'я, — заявила вона. — А що ти робиш?
— Вчу абетку, — відповів Ніх. — Переписую літери з надгробків.
— А можна мені теж?
Спершу Ніх хотів відмовити, адже всі надгробки належали йому, а потім зрозумів, як це по-дурному, бо є речі, які набагато цікавіше робити вдень із кимось. І він відповів:
— Так.
Вони копіювали з плит написи, Скарлет допомагала хлопчику вимовляти незнайомі імена і слова, а він пояснював їй значення відомих йому латинських фраз, і здавалося, промайнула тільки мить, як з підніжжя пагорба хтось погукав:
— Скарлет!
Дівчинка пхнула олівці й папір до рук Овенсу і сказала:
— Мені вже час.
— Бувай, — відповів Ніх. — Ти ж іще прийдеш?
— Де ти живеш?
— Тут, — відповів хлопчик і дивився їй услід, поки вона бігла вниз пагорбом.
Дорогою додому Скарлет розказала мамі, що гралася з хлопчиком на ім'я Ніхто, який живе на кладовищі, і того ж вечора мама переповіла це татові, а той зауважив, що уявні друзі в такому віці — поширене явище, нема чого хвилюватися, і взагалі їм пощастило жити неподалік природного заповідника.
Після тої першої зустрічі Скарлет більш ніколи не знаходила свого друга першою. За підходящої погоди батьки приводили її на кладовище, хтось із них лишався чекати на лавці й читати, а донька — плямка яскраво-зеленого, помаранчевого чи рожевого — блукала найвіддаленішими куточками цвинтаря. І завжди, рано чи пізно, зустрічалася поглядом з сірими очима на блідому обличчі, які дивилися з-під копиці волосся мишачого кольору, а тоді вже діти то бавилися у хованки, то видиралися кудись, то нишком спостерігали за кролями поза старою каплицею.