Істотною рисою цієї поезії видається мені те, що вона є, в найшляхетнішому значенні цього слова, поезією принагідною, мемуарами внутрішніх пригод, щоденником метафізичних митей, що кожен вірш постає не на ґрунті якогось методу, якоїсь формальної засади, якоїсь постійної настанови, але кожен є непередбачуваним, позбавленим передумов, точніше, постає на своїх власних хвилинних передумовах, кристалізує[ться] весь на миті, розвивається з її діалектики, зростає з її запасів. Я даремно шукаю слідів [sic!] якоїсь манери, намагаюся вхопити якийсь формальний трюк, спільний для цієї поезії — марно. Кожен вірш виростає з себе самого, на жоден інший не схожий, він нічого не знає, крім себе. Кожен постає так, наче ніколи не мав жодних попередників, наче був першим примірником нового ґатунку.
Мене дивує ця самодостатність, незалежність, приватність й абсолютна щирість цієї поезії. Колись — багато років тому — пригадую, Іжиковський[40] в якомусь вступі до власної книжки змальовував ідеал такої цілковито приватної, позбавленої пафосу лірики, прикладу якої тоді не знаходив. Цей том здається мені втіленням такого ідеалу.
Я не повинен був говорити тих речей. Це належить критикові, порівняльного оцінювального погляду, якого я не хочу й не можу собі привласнювати. Я мав би радше говорити про те, як мені особисто ті світи вкрадаються в душу, як кожен із них наповнює мене глибокою радістю якогось розпізнавання, якогось анамнезу, відчуттям засліплення коштовностями, що стають тут доступними, і до них можна торкнутися. Я тут перебуваю у власному, довірливому кліматі. Мені глибоко симпатичний цей світ близьких і малих речей, в якому відкриваються щілини в безкінечність. Я відчуваю це набагато жвавіше, ніж рік тому, коли, читаючи деякі вірші, я зазнавав певного збентеження перед цими позбавленими пафосу формами, далекими від умовності, зродженими завжди наново з ритму миті.
Та книжка буде мені завжди близька, і саме лиш усвідомлення її існування зміцнює й тішить як свідчення реальності й багатства того внутрішнього світу, в існування якого і я заанґажований.
Я довго не писав — прошу не думати, що забув. Я хотів написати, вже надсилаючи свою книжку, на появу якої чекаю від серпня[41]. Вона з'явиться друком у видавництві «Rój»[42], де мені надали кращі умови, ніж у Кракові. Завдяки цій книжці я здобув чимало повсюдних виявів зичливості до мене — насамперед я завдячую їй дружбою з п. Зоф'єю Налковською[43].
Я не забуду, що Ви були першим, хто її полюбив. Прошу низько вклонитися від мене ВПані[44] Дружині Професора і сердечно привітати Ґражинку[45]. Додаю вирази поваги і сердечні вітання.
Бруно Шульц
Вельмишановний Пане Професоре!
Дуже сердечно дякую ВПану Професорові за книжку[46]. Я не сподівався такого потужного тому, тішуся і з правдивою приємністю засяду за читання.
У пані Н.[47] у Варшаві я знайшов том Ваших поезій[48] між тими книжками, які п. Н. приготувала собі як найближче домашнє завдання для лектури. У моїй присутності вона також перечитала кілька перших віршів, які її дуже зацікавили. Вона особливо виокремила Тишу на столі та Халат у словах, повних схвалення й симпатії. Я вважав у ту мить за належне розкрити інкогніто, чим вона дуже здивувалася й зацікавилася. Коли подальшому читанню перешкодив візит п. Ординського[49], вона запевнила, що повернеться до цього тому. Здається, що вона вже чула щось про ВПана від Віткевича[50], який нещодавно її відвідав.
У найближчий час п. Н. виїжджає до Закопаного на весь сезон. Мене б дуже зацікавило, якби ви особисто зустрілися, і та інтелектуальна драма, яка б розвинулася із зіткнення двох таких умів.
Очікую з дня на день виходу моєї книжки, з чим «Rój» зволікає від серпня. Але, у зв'язку з тим, що вона вже перебуває у друкарні, сподіваюся, що, однак, вийде.
Дуже сердечно вітаю і додаю найнижчі уклони для ВПані Дружини Професора та Ґражинки.
Бруно Шульц
Дрогобич, 24 XI 1933
До Арнольда Шпета[51]
Вельмишановний, Дорогий Пане!
Ваш лист розбурхав у мені наймиліші спогади. Як же то я міг би не пам'ятати Вас і наших милих розмов у Кудовій![52] Дякую Вам сердечно, що написали. Мене зворушує Ваша енергійна участь у долі моєї книжки[53] і те, що Ви так тішитеся її успіхом. Той успіх став для мене істотною та радісною несподіванкою. Я вважав її мало не езотеричним твором, і в тому мені підтакували знайомі, котрі читали її в рукописі. Тим часом кількість «утаємничених» і «допущених» виявилася значною. На жаль, книжки мої вже давно розійшлися, найближчі джерела розібрали мій запас, і я не можу навіть дозволити собі ту приємність, щоб надіслати Вам авторський примірник.
42
«Rój» — варшавське видавництво, спеціалізувалося переважно на польській та іноземній белетристиці, науково-популярних виданнях. Обидві книжки Шульца з'явилися в цьому видавництві. Власниками видавництва «Rój» були Мар'ян Кістер і Мельхіор Ванькович.
43
Зоф'я Налковська (1884—1954) — письменниця, драматург і есеїстка. Видатна представниця психологізму в сучасній прозі. В роки Другої світової війни брала участь у підпільному літературному русі. Була покровителькою Шульца, завдяки її підтримці «Rój» опублікував
49
Ришард Ординський (1878—1953) — театральний і кінорежисер, сценарист, працював зокрема в Голівуді та в Метрополітен-опера в Нью-Йорку.
50
Станіслав Ігнацій Віткевич — див. біографію у примітках до листів Шульца до нього
51
Арнольд Шпет — германіст, учитель гімназії у Стрию, пізніше у Львові. Перекладач німецької поезії (в тому числі Стефана Ґеорґе, Ріхарда Демеля, Йогана Вольфґанґа Ґете). Він підтримував контакти з тогочасними літературними колами, зі Станіславом Пшибишевським, Юліаном Тувімом, Казимирою Рихтер. Помер у Львові в 1943 році. Документи, які після нього залишилися, переказала до колекції Оссолінеуму у Вроцлаві доктор Кристина Шреньовська, чий батько Калікст Опенауер опікувався Арнольдом Шпетом аж до смерті останнього. Листи Шульца до Шпета, які походять зі збірки доктора Шреньовської, зберігаються у відділі рукописів Бібліотеки Національного Закладу ім. Оссолінських у Вроцлаві.
52
В курортному містечку Кудовій, яке в ті часи було німецьким, Шульц побував іще до початку роботи вчителем, у 1923 році.