Не пам'ятаю вже, про що я Вам писав у останньому листі. Мій власний діагноз мого психічного стану та моєї внутрішньої ситуації постійно змінюється й трансформується. Мені здається, що світ, життя є для мене важливими лише як матеріал для творчості. У мить, коли я не можу творчо утилізувати життя, воно стає для мене або страшним і небезпечним, або убивчо-яловим. Утримати в собі цікавість, творчий стимул, протистояти процесові яловіння, нудьги, — ось найважливіше та найпильніше для мене завдання. Без того перцю життя я потраплю в летаргію смерті — за життя. Мистецтво призвичаїло мене до своїх подразників і гострих сенсацій. Моя нервова система має вибагливість і делікатність, яка не доросла до вимог життя, позбавленого санкції мистецтва. Боюся, що наступний рік шкільної праці мене вб'є. Коли я ще був молодшим і жвавішим, то міг це якось витримати. Тепер воно мені виходить горлом. Може, на противагу тому чавильному валкові школи зажити розпусти? То вже мені спадало на думку. Але то мене надто нервово разить і виснажує — в таких важких і небезпечних умовах, які я тут маю: маленьке місто — учитель. Щоб мати змогу творити, я мусив би мати особливо добросердний і сприятливий клімат довкола себе — добру віру в себе, тишу, безпеку… Я тепер більш зрілий і багатий, ніж тоді, коли писав Цин. крамниці. Не маю вже тільки тієї наївності, тієї безтурботності. Я не відчував тоді за собою жодної відповідальності, жодного тягаря, писав для себе. То велике полегшення. Я добре розумію, що такий собі Берент[292] не читає жодної критики про себе, уникає преси. Він витворює собі штучну самотність, порожнечу, в якій творить. Це потрібно. То правда, що у Варшаві я не мав би тієї творчої самотності. Але зате мені б не загрожувала та смерть від нудьги, знудження, жахливе блювотиння від безплідності життя. Через певний час я сховався б у тишу, щоб писати. У тому, що я кажу, можна зауважити чимало суперечностей, але Ви мене зрозумієте, якщо вдумаєтеся в моє становище.
Може, Ви б могли мені позичити десь Гусерля[293] (німецький філософ). Може, я попрошу Віткевича. Взагалі, я б хотів абонуватися в якійсь великій варшавській бібліотеці, яка висилає книжки у провінцію. Чи, може, краще те зробити у Львові?
Чи Ви в мені не розчарувалися? Чи будете ще щось для мене робити? Я це відчуваю, знаю, і Ви не мусите мене переконувати, що Ви дуже хотіли мені допомогти. Ви тепер єдина, хто в цьому справді зацікавлений. Пам'ятайте про мене і невдовзі відпишіть.
Сердечно вітаю.
Бруно Шульц
30 VIII 1937
Дорога Пані Ромо!
Після повернення з Варшави у мене увесь час був якийсь період затишку та спокою. Побачення з Юною, замість роздратувати й обурити мене, якось мене заспокоїло. Я знайшов її цілком умиротвореною, погодженою з фактом розставання, і це мене протверезило, її вартість для мене більшає або меншає залежно від вагань, яких зазнають мої уявлення про її прив'язаність до мене. Оскільки ту справу нелегко вирішити, і вона й надалі показується мені в різних аспектах — залежно від спогадів, які мені спадають на гадку, — то моя депресія і жаль усе ще лежать причаєні та готові до стрибка. Зараз, ск. мені подумалося, що її спокій міг бути удаваний, це може бути поза, продиктована чи то гордістю, чи то імперативом самоконтролю. Але байдуже.
До мого доброго самопочуття спричинилося — прошу не сміятися з мене — Ваше ясновидіння чи інтуїція, яка провістила продуктивний для моєї творчості період. Чи Ви пригадуєте? До того додалося ще якесь внутрішнє відчуття повноти й потенціалу, володіння достатніми ресурсами і резервами. Позаяк я тепер постійно думаю про переклад на якусь європейську мову, мені спало на думку написати якусь річ одразу німецькою мовою. Я це частково втілив і почав писати німецький твір (маю вже понад 20 стор. зошита)[294]. Донині я був ним досить задоволений, сьогодні вперше стався напад сумніву, який мені загрожує отруєнням цього починання. Але, може, ще його врятую. Мова не завдає мені особливих труднощів, я рухаюся в ній із майже цілковитою свободою, але твір страждає від певної нездатності до остаточного зусилля, до новаторської меткості — засадничої хвороби, від якої тепер потерпає моя творчість. Допіру після того, як перепишу, зможу зрозуміти, чи річ чогось варта.
292
Вацлав Берент (1873—1940) — польський прозаїк, есеїст і перекладач, автор романів
293
Едмунд Гуссерль (1859—1938) — німецький філософ, засновник сучасної феноменології. Шульц цікавився представленим у творчості філософа трансцендентним ідеалізмом, котрий здавався йому близьким до власних поглядів. Інтерес письменника до проблем феноменології спонукав його до пошуку особистих контактів із учнем Гуссерля Романом Інґарденом (1893—1970), представником феноменологічного напряму в польській філософії.
294
Новела