9 І 1939
Бруно,
я щойно вдруге перечитала Твого листа, щоб відчути в собі ту ж реакцію, що й минулого тижня, а саме згоду на ті його частини, де йдеться про Твоє ставлення до Т. Манна[462], певні сумніви щодо оцінки моєї настанови і, своєю чергою, ідентифікації наших світів. Ні, мені не шкода часу на дискусію в тій матерії, адже що ще ми маємо ліпшого до роботи, розділені океанським простором на міру трьох годин їзди пасажирським потягом і приречені переважно на логічні почуття, на ті химерні барвистості, підставою для яких є мислення та судження? Визнаю також — у тому випадку — тенденцію до абстракціонізму, цікаві порівняння подумки мають для мене барвистість поезії та форми, викликають дрож напруги, схожої до напруги, породжуваної ірраціональним (алогічним) порівнянням елементів — отож, чом би не подискутувати, чом би не вжити й того засобу, щоб розбурхати в собі згасаючий уже іноді вогонь барвистості?
Твоє захоплення Т. Манном я поділяю без застережень. Він дарує чистий екстракт «мудрості й сну», найщасливішого подружжя у світі, дарує ірраціональність (сон), висловлену наймудрішими, найвлучнішими словами, які будь-коли нам доводилося почути. А ще ота конденсація змісту, та потрібність і вагомість кожного слова, яке куштуєш, мов дорогоцінний плід. Так, ці книжки можна читати нескінченно, їх ніколи не буває надміру, навпаки: постає враження, що не дочитав чогось попереднього разу, щось недобачив і не зрозумів. І коли друга частина трилогії, здається, слабшає і повторює занадто багато з першої, — третя підноситься в описі фараонового двору та молодого Йосифа в Єгипті до вершин нових одкровень. (Я замовила книжки для Тебе, досі книгарня не отримала відповіді). Можеш написати йому[463], напевно, ніхто в тій формі й таким словником не казав йому про ті речі.
А тепер друга частина листа; почну від запитання: як Ти гадаєш, чи ті, кому комплекс конкретики укладається в сповнену логічного сенсу фігуру, мали в особистому житті настільки й тією мірою важливіші та сильніші переживання, ніж ми (поки що і в тій матерії я з певним правом кажу про нас одним подихом), наскільки укладається порівняння їхньої конкретності та нашої гаданої абстрактності? Гадаю, що ні. А кажу про це у зв'язку із фразою: «Напруж пам'ять, якщо захочеш, Ти не знайдеш у Твоїй біографії нічого, що могло би стати предметом наративу».
Ми також переживаємо все, «що людське», більший чи менший відсоток зовнішніх аксесуарів, як на мене, тут не важить (чи — наприклад — ми кохали раз у житті, чи мали багато любовних пригод, — я вважаю це неважливим у ту мить, коли ми за той один раз скуштували всю «солодкість і гіркоту», всі можливості кохання, або певну їх кількість, залежну тільки від тих обставин). Ти скажеш, що це власне те, — що я хочу жити «прикладами» з життя, тими мізерними реаліями, які ми, як ти кажеш, «роздмухуємо до вогню». Не думаю, що інші чинять інакше, що вони не живуть життям конкретних випадків, котрі їм являються в певних їхніх переживаннях, не в усіх; що так як я, чи як ми, вони не мали за собою всієї суми «переживань» (у цьому місці вживання такого слова є своєрідним «contradiction in adiecto»), з якої нічого не можна виснувати, котра опадає, мов полова, збагачуючи щонайбільше на один нюанс, на один відтінок кольору оте ключове, «конкретно-прикладне» переживання, а відтак тим нюансом лише чіпляючись за попереднє. — І ми, як і вони, маємо поза людським, сірим і споконвічним життям, а радше перед ним, — певну дозу романтики, пригод, страшних помилок і катастроф, і маємо певний відсоток екзотики, який приходить до нас у постаті мандрівки, відвідин чужих і незнаних міст, околиць, і в постаті неочікуваних там зустрічей. І не конче ця подорож мусить тривати впродовж шести місяців, щоб пережити — як конкретний випадок — її суть, бо ж конкретний випадок ми завжди переживаємо, оскільки ніхто всіх подорожей не відбув, а то був би єдиний аргумент проти «конкретно-випадкового» пізнання — як я окреслюю подібний процес. Відсоток життя не визначає його вагомості для нас, вирішальним є той особливий випадок […][464].
Від Вільгельма Шульца[465]
Мій любий Бруню[466]!
Я отримав Твого останнього листа, який викликав у мене чимале збентеження. Ти висловлюєш побажання, щоб я вирішив «дилему»: їхати чи не їхати. Свого часу я висловився розлого, перелічивши мотиви, які свідчили би на користь поїздки. Своїх поглядів я ні в чому не змінив, проте не буду наполягати, що вони слушні. Може, і справді, перелічені Тобою причини свідчать на користь відстрочки від'їзду. Але я повторюю, що 1) немає впевненості в тому, що мож.[ливий] виїзд був би марним; 2) у разі, якщо Твоя мандрівка не цілком вдасться, Ти скористаєшся бодай тим, що приготуєш собі ґрунт (а водночас освоїшся), чим скористаєшся під час наступного виїзду; 3) є змога частково покрити витрати на поїздку завдяки написанню нарисів тощо; 4) у разі відстрочення виїзду постає загроза, що Ти, може, взагалі вже не побуваєш у Парижі (ск., труднощі з паспортом, валютою, брак грошей тощо); 5) якщо вже справа так далеко зайшла, то нерозумно відступати й міняти плани. Пригадай собі невдачу з виїздом на Великдень.
462
Див. примітку 6 у листах Шульца до Рудольфа Отенбрайта
463
Пор. лист Шульца до Романи Гальперн (№ 97) і примітку 69 у листах Шульца до неї
465
Вільгельм Шульц (1910—1943) — племінник письменника, старший син інженера Ізидора Шульца. В 1938 році одружився з Ельжбетою Ґодлевською та оселився у Варшаві. Під час гітлерівської окупації дістався підводою до Львова, а потім ховався у тестів Ґоздава-Ґодлевських в їхньому господарстві у Пшивузках біля Соколова Підляського під фальшивим прізвищем як тамтешній гмінний писар, брав участь у підпільній діяльності, зберігав і поширював зброю; в 1942 році повернувся до Варшави, де наступного року, повіривши у провокацію ґестапо, яку історики називають «Польський Готель», — добровільно зголосився разом із дружиною на обіцяний гітлерівцями виїзд за кордон. У результаті обидва були вивезені до Освенціма, де загинули в газовій камері.
466
Бруньо — члени сім'ї письменника та найближчі друзі вживали таку пестливу форму його імені.