На Ґурках 10 вересня 1933 року в Щоденниках був занотований і такий уривок: «Але моя вірність не стосується вже Мирослава Крлежі, а лише Бруно Шульца. Я бачила його в серпні упродовж двох днів у Варшаві й тут, на Ґурках. Я оточена його листами, із яких черпаю багато згоди з собою. А його графіка! Це не велика радість, а тихеньке, сумне щастя» (s. 388).
Незабаром після публікації Цинамонових крамниць Налковська зустріла Шульца в Закопаному. Вона занотувала згадку про ту зустріч 4 січня 1934 року: «А вже приїхав Бруно Шульц, чия перша книжка Цинамонові крамниці вийшла напередодні свят — сповнена дивацтв, глибоко власна. І він, мабуть, найважливіший. […] Бруно делікатний і мовчазний, він мало що важить у житті. Але та леткість — із найкращого матеріалу» (s. 395—396).
Після від'їзду Шульца із Закопаного Налковська пише 16 січня: «Вчора поїхав Бруно Шульц і залишив після себе багато вільного простору, хоча він такий малий. Я відповідаю собою його найжвавішій потребі, я корюся його поклонінню, вдячна й мила, я не забороняю себе обожнювати. Але його істина про мене одна, а моя — інша. […] Коли я думаю, чому з-поміж останніх моїх можливостей я вибрала власне Бруно Шульца, то ця примха виправдана й послідовна […]. Він не лише талант, володіння словом і думкою, а й високий ґатунок реакції на світ, оперування в єдиній і власній зоні реальності. Якщо не все було доказано еротично, то психічні вузли міцно затяглися. Довгі дороги й розмови під снігом і на сонці, розлога розкіш обміну думками посеред жалюгідного убозтва життя, звідусюди затамованого й звуженого» (s. 398—399).
Уже незабаром, усе ще в Закопаному — 15 лютого 1934 року — письменниця нотує у зв'язку з примірником Цинамонових крамниць, який Шульц надіслав їй із Дрогобича: «Від Бруно його книжка, проілюстрована ним для мене і власноручно оправлена в коричневий шовк. Що за світ абсолютно унікальний, жалюгідний і блискучий. Його листи. Знову досконала рецензія у «Wiadomościach Literackich» (раніше в «Pionie»). Моє честолюбство та літературне марнославство має заміну харчу в тих молодих талантах […]. Хоча, мабуть, найбільше вдався мені Хороманський — як розголос і популярність, тільки от якісно він мені дальший, ніж Рудницький і Шульц» (s. 401–402).
У Варшаві 15 квітня 1934 року Налковська записує: «В гуркоті поквапності навколо проблем і праць тижнева присутність Бруно Шульца проминула смугою тиші, делікатності, близькості. Його успіх, якому він боязко чудується, я відчуваю як особисту гордість. Його книжка вже три роки, як була готова, перш ніж він прийшов до мене. Сьогодні він отримує досконалу критику, а також безліч листів із визнанням від людей авторитетних (Віткевич, Тувім, Вітлін, похвали Берента, Пшесмицького, Лешмяна, Стафа) […]. В один із тих днів я запросила пополудні кільканадцять осіб спеціально з думкою про Бруно — отож, його ентузіастів: Блешинського, Бруча, Вата, Чапського, Рудницького, Боґушевську, Корнацького. Був також Кароль Шимановський […], Їжиковський […] і Ґоявічинська […]» (s. 440).
Після кількаденної відсутності у Варшаві Налковська записує 21 квітня 1934 року: «Після повернення тут я отримала вже другого листа від Бруно, котрий омиває мене чарами і найніжнішою делікатністю, поклонінням споглядальним і щасливим від спокою» (s. 445).
Шульц знайшов для своєї тогочасної «обожнюваної Музи» і владної приятельки щирі слова, «щасливі від спокою». В той сам час він писав Вашневському так само правдиві слова, хоча, здавалося б, вони суперечили тим, які лунали у приниженому обожнюванні, але насправді казали паралельну правду про нього, котрий не демонстрував у святкових сеансах найщирішого ідолопоклонства й культу, сповідуваних навіть у листах до Налковської. Отож, він в о д н о ч а с писав: «Якщо я не віддячуюся Вам такою ж ряснотою одкровень — то це діється через дивне загальмування, якого я зазнаю віднедавна, брак радості, депресію, для котрої не знаходжу достатньо підстав. Я, мабуть, нервово хворий. Я мусив би мати тепер багато приводів для задоволення, міг би дозволити собі дещицю радості, а замість цього відчуваю неясний страх, занепокоєння, жалісність життя […]. А оце щойно зійшла на світ така неймовірна та блискуча весна з усіма подмухами, зблисками, передчуттями — для мене ж тільки на те, щоб дати мені зрозуміти, що я вже [опинився] на іншому боці всіх весен» (лист № 28).
Менш ніж через місяць після останнього запису про Шульца, 19 травня 1934 року, на четвертий день після своїх іменин хвора Налковська пише, вже зв'язавшись зі своїм майбутнім чоловіком Боґуславом Кучинським, а отже, залишивши свою шульцівську «примху» в минулому: «Темний покій, штори ще не розсунуті, повітря духмяне від живих іще іменинних квітів. Поміж ними чорно-червоні троянди, якими Бруно Шульц зумів мене обдарувати аж звідтіля. О милий, котрий іще не знає. Я, звичайно, не є суттю його існування до тієї міри, як це б видавалося з його листів, із його прегарних слів. Це навіть не називалося коханням. То було радше відправлення культу, виголошення моєї прослави. І виникало не з моїх чеснот, чи не тільки з них — але з його натури, яка жадає смирення й затрати в обожуванні, і тут нарешті знаходить немов об'єктивне обґрунтування (в моїй «досконалості») тих гріховних бажань, нагоду витиснути їх у вищі еротичні сфери. Я кажу в минулому часі, але воно все ще є. Тільки мене вже немає на тому місці» (s. 449).