Він замовк.
— Це все? — зважився я порушити мовчанку.
— Ні. Цей пройдисвіт Преторіус зажадав, аби я зруйнував своє творіння, а на його місці збудував щось жахливе. Скверна має багато форм.
Він похмуро прорік ці слова й підвівся.
Я саме завертав за ріг, коли до мене наблизився Даніель Іберра. Ми знали один одного, як знаються люди в містечках. Він запропонував мені прогулятися. Мене ніколи не цікавили недоброзичливці, від нього ж я міг чекати нудних і непристойних історій, швидше за все вигаданих та брутальних, а проте згодився. Вже споночіло. За кілька кварталів на пагорбі височіла Каса Колорада; забачивши її, Іберра звернув убік. Я поцікавився, чому він так чинить. Його відповідь пролунала несподівано.
— Я — права рука дона Феліпе. Ніхто не скаже, що я слабак. Пам’ятаєш, як то було з Ургоїті, хлопцем, який дістався сюди аж із Марло, щоб зустрітися зі мною? Так от послухай. Вертався я нещодавно вночі з гулянки і в ста варах від маєтку таке побачив… Кінь схарапудився, і якби я не впорався з ним і не звернув у провулок, либонь, не переказував би зараз цю історію. Видовище було моторошне.
Роздратований, він додав лихе слівце.
Тієї ночі я не зімкнув очей. Удосвіта мені привиділася гравюра в стилі Піранезі, якої я ніколи не бачив або бачив і забув. На ній був зображений лабіринт, такий собі камінний амфітеатр, оточений кипарисами і вищий за верхівки кипарисів. Там не було ні дверей, ні вікон, лише нескінченний ряд вузьких видовжених шпарин. З допомогою лупи я намагався роздивитися мінотавра. Зрештою, таки побачив його. Це було справжнісіньке чудовисько, схоже швидше на бізона, ніж на бика; його людське тіло розляглося на землі — здавалося, він спить. Але що чи кого бачив він уві сні?
Того дня, надвечір, я пройшовся перед домом. Ґратчаста хвіртка була зачинена, кілька прутин покручені. Колишній сад заріс бур’яном. Праворуч я помітив неглибокий рівчак, утоптаний по краях.
Мені залишилося зробити один хід. Кілька днів я зволікав, і не тільки тому, що вважав це марною справою, але й через те, що це привело б мене до неминучого кінця. Без особливих сподівань я подався до Ґлева. Тесля Маріані виявився опасистим рожевим італійцем, уже немолодим, простим і сердечним. Побачивши його, я одразу відмовився від тактики, до якої вирішив удатися напередодні. Я простягнув йому свою візитку, він урочисто прочитав її вголос, по складах, шанобливо затнувшись на слові доктор. Я сказав, що мене цікавлять меблі, виготовлені ним для будинку мого дядька у Турдері. Він говорив дуже довго. Не стану переповідати цей потік супроводжуваних жестами слів; Маріані заявив, що його гасло — задовольняти всі, навіть найбезглуздіші, забаганки клієнта, і він з точністю виконав усю роботу. Порившись у шухлядах, показав мені кілька підписаних невловимим Преторіусом папірців, суті яких я так і не зрозумів. (Безперечно, тесля прийняв мене за адвоката.) На прощання він зізнався, що за все золото світу не повернувся б до Турдери, а тим паче до того дому. Додав, що особа клієнта священна, проте, на його скромну думку, сеньйор Преторіус — божевільний. Після цих слів він покаянно замовк. Більше з нього не вдалося витягти нічого.
Я передбачав цю поразку, але одна справа щось передбачати і зовсім інша — коли воно стається.
Багато разів я повторював собі, що не існує іншої загадки, крім часу, цього нескінченного плетива з учора, сьогодні, завтра, завжди та ніколи. Проте вся ця філософія виявилася марною; присвятивши день вивченню Шопенгауера або Ройса, вечорами я блукав навколо Каса Колорада. Іноді помічав тьмяне світло, що струменіло згори, часом мені вчувався стогін. Це тривало до дев’ятнадцятого січня.
У такі дні у Буенос-Айресі людина через літню спеку почувається не лише пригніченою та знедоленою, але й зневаженою. Близько одинадцятої години вечора почалася гроза. Спершу налетів південний вітер, потім полило, мов із цебра. Я шукав якесь дерево. Раптом спалахнула блискавка, і я побачив, що стою в кількох кроках від ґратчастої загорожі. Не знаю, що керувало мною, страх чи надія, але я натиснув на хвіртку. Несподівано вона подалася. Підштовхуваний грозою, я зробив кілька кроків. Небо й земля лякали мене. Двері будинку були прочинені. Порив вітру облив мене дощем, і я ввійшов усередину.
Кахляне покриття було зірвано, і я ступав по буйній траві. В домі стояв нудотно-солодкий запах. Не пам’ятаю, ліворуч чи праворуч од вхідних дверей я наштовхнувся на кам’яний пандус. Швидко піднявся ним. Мимовільно натиснув на вимикач.