— Мама жива й здорова у своїй оселі на розі вулиць Чаркас та Майпу в Буенос-Айресі, а батько помер років тридцять тому. Мав хворе серце й напівпаралізоване тіло. Його ліва рука лежала на правій, наче дитяча ручка на лапищі гіганта. Він прагнув смерті й помер, не нарікаючи. Бабуся померла в тому ж домі. За кілька днів перед тим вона покликала нас усіх і мовила: «Я дуже стара жінка, котра дуже повільно помирає. Нехай ніхто не бентежиться через таку буденну річ». Твоя сестра Нора вийшла заміж і має двох дітей. До речі, як вони зараз?
— Усе гаразд. Батько раз по раз кепкує з релігії. Вчора ввечері він сказав, що Ісус був, наче ті ґаучо, які не бажають брати на себе зобов’язань, і через те проповідував притчами.
Повагавшись, він запитав:
— А ви?
— Не знаю, скільки точно книжок ти напишеш, але їх буде чимало. Ти писатимеш вірші, що принесуть тобі нерозділену втіху, й фантастичні оповідання. Викладатимеш, як твій батько й чимало наших кревних.
Мені сподобалося, що він нічого не запитав про фіаско чи успіх книжок. Змінивши тон, я вів далі:
— Що ж до історії… Спалахнула ще одна війна, супротивники були майже ті самі. Франція швидко капітулювала; Англія та Америка вели проти німецького диктатора на ім’я Гітлер нескінченну битву під Ватерлоо. Буенос-Айрес у тисяча дев’ятсот сорок шостому році спородив нового Росаса[12], вельми схожого на нашого родича[13]. В п’ятдесят п’ятому році провінція Кордоба врятувала нас, як перед тим Ентре-Ріос. Тепер справи йдуть кепсько. Росія захоплює планету; зв’язана забобонами демократії Америка не наважується зробитись імперією. Наша країна з кожним днем стає дедалі більш провінційною. Дедалі більш провінційною та бундючною, мовби живе із заплющеними очима. Мене не здивує, якщо замість латини почнуть викладати ґуарані[14].
Я завважив, що він майже не слухав мене. Його бентежив елементарний страх перед неймовірним, а проте реальним. На мене, котрий ніколи не був батьком, наринула хвиля любові до цього бідолашного хлопця, ближчого мені, ніж міг би бути власний син. Я помітив у нього в руках книгу й запитав, що це.
— «Одержимі» чи то радше «Біси» Федора Достоєвського, — в його голосі вчувалася пиха.
— Я вже погано пам’ятаю. І як вона тобі?
Щойно вимовив це, відчув, що запитання пролунало по-блюзнірському.
— Російський майстер глибше за будь-кого проникнув у лабіринти слов’янської душі, — заявив він.
Пишномовна фраза здалася мені ознакою того, що він заспокоївся. Я поцікавився, які ще книги майстра він читав.
Молодик назвав дві чи три, і серед них повість «Двійник».
Я запитав, чи він, читаючи їх, добре вирізняє персонажів, як у випадку героїв Джозефа Конрада, і чи наміряється ознайомитися з усіма творами письменника.
— Сказати правду, ні, — дещо здивовано відказав він.
Тоді я запитав, що саме він пише зараз, і почув у відповідь, що він працює над книжкою поезій, яка називатиметься «Червоні гімни». Замислювався він і над іншим варіантом назви — «Червоні ритми»[15].
— Чому б ні? — відреагував я. — Ти маєш добрих попередників. «Голубий вірш» Рубена Даріо та «Сіру пісню» Верлена.
Не звернувши уваги на мої слова, він пояснив, що його книжка оспіває вселюдське братерство. Сучасний поет не може повернутися спиною до своєї доби.
Я замислився й перепитав, чи він справді почувається братом усіх. Приміром, усіх розпорядників погребових процесій, усіх листонош, усіх водолазів, усіх мешканців будинків під парними номерами, всіх німих тощо. Він пояснив, що його книжка присвячена величезній масі гноблених та знедолених.
— Твоя маса гноблених та знедолених — усього лише абстракція. Існують тільки індивіди, якщо взагалі хтось існує. Вчорашня людина не та сама, що сьогоднішня — виснував один грек[16]. Ми двоє на цій лаві в Женеві чи Кембриджі, ймовірно, є доказом цього.
Крім суворих сторінок Історії, пам’ятні події обходяться без пам’ятних фраз. Людина перед смертю хоче пригадати невиразну гравюру, побачену в дитинстві; солдати перед боєм розмовляють про грязюку чи про свого сержанта. Наша ситуація була унікальною і, щиро кажучи, ми не були готові до цього. Ми неминуче говорили про літературу; боюсь, я не сказав нічого такого, що не кажу зазвичай журналістам. Мій alter ego[17] вірив у вигадування або відкриття нових метафор; я — в ті з них, що відповідають внутрішнім та очевидним властивостям і які вже прийняла наша уява. Старість людини й захід сонця, сон і життя, плин часу та води. Я висловив йому це міркування, яке він через багато років викладе в книжці.
12
Мається на увазі Хуан Домінго Перон де ла Coca (1895–1974), який після військового перевороту 1943 р. двічі (1946–1955 і згодом у 1973–1974 рр.) був президентом Аргентини. Усунутий від влади в 1955, до 1972 жив у еміграції. Хуан Мануель де Росас (1793–1877) — державний і військовий діяч Аргентини, в 1835–1852 рр. фактичний диктатор країни.
13
Як стверджують деякі дослідники (цієї думки дотримувався і сам X. Л. Борхес), X. Д. Перон і X. Л. Борхес мали спільного далекого предка, поміщика Педро Паскуаля де Асеведо.
14
Гуарані — південноамериканська група індіанських мов, поширена в Парагваї, Бразилії, Аргентині та Болівії.