Він майже не слухав мене. І раптом мовив:
— Якщо ви були мною, як пояснити, що ви забули про зустріч у 1918 році з літнім чоловіком, котрий сказав вам, що він також Борхес?
Я не думав про таку заковику і невпевнено відповів:
— Можливо, подія видалася мені такою дивною, що я намагався її забути.
— Як у вас із пам’яттю? — боязко поцікавився він.
Я зрозумів, що юнакові, якому не виповнилося й дев’ятнадцяти років, людина, якій за сімдесят, здається майже мерцем, і відказав:
— Зазвичай вона подібна до забуття, але досі знаходить те, що їй наказують. Я вивчаю англосакську мову й не пасу задніх у класі.
Наша розмова тривала вже так довго, що не могла відбуватися вві сні.
Зненацька мені до голови прийшла одна думка.
— Я можу зараз же довести, що не снюся тобі. Послухай цей вірш — наскільки пам’ятаю, ти ще ніколи його не читав.
Я повільно промовив знаменитий рядок:
L' hydre-univers tordant son corps écaillé d'astres.[18]
Відчув його майже боязке замішання. Він тихо повторив рядок, смакуючи кожне осяйне слово.
— Справді, — промимрив він. — Я ніколи не напишу нічого такого.
Гюґо об’єднав нас.
Перед тим — тепер я це пригадую — він запально повторив короткий твір Вітмена, в якому поет згадує ніч удвох на березі моря, коли був насправді щасливий.
— Вітмен оспівав її саме тому, що прагнув, а нічого не сталося, — завважив я. — Поезія виграє, коли ми здогадуємося, що вона є проявом бажання, а не історією того, що таки трапилося.
Він подивився на мене, а тоді вигукнув:
— Ви не знаєте його! Вітмен не здатний брехати.
Півсторіччя не минає марно. За нашою розмовою двох читачів, які полюбляють різні твори й мають різні смаки, я зрозумів, що нам не вдасться порозумітися. Ми були надто відмінні й надто схожі. І не могли ошукати один одного, а це ускладнює діалог.
Кожен був карикатурною копією другого. Ситуація здавалася надто неприродною і не могла тривати довго. Давати якісь поради чи сперечатися було не варто, бо доля судила йому неминуче стати мною.
Зненацька я пригадав одну фантазію Колріджа[19]. Людині сниться, нібито вона перетинає рай, і як доказ їй дають квітку. Прокинувшись, людина бачить квітку.
Мені спало на думку вдатися до подібного трюку.
— Слухай, — мовив я, — ти маєш якісь гроші?
— Так, двадцять франків. Я запросив Симона Жичлінського[20] повечеряти сьогодні разом у «Крокодилі».
— Перекажи Симонові, що він займатиметься медициною в Каружі[21] і зробить чимало добрих справ… А тепер дай мені одну з твоїх монет.
Він витягнув три срібні монети по п’ять франків і кілька дрібняків. Непорозуміло віддав мені один срібляк.
Я простягнув йому одну з тих недолугих американських банкнот, що — попри різний номінал — мають однаковий розмір. Він так і вп’явся в купюру:
— Неймовірно! Тут стоїть тисяча дев’ятсот шістдесят четвертий рік.
(Через кілька місяців хтось сказав мені, що на банкнотах немає дати.)
— Дива та й годі, — промимрив він, — а дива навіюють страх. Свідки воскресіння Лазаря, либонь, були нажахані.
«Ми нітрохи не змінилися, — подумав я. — Завжди книжкові алюзії».
Він порвав купюру й сховав монету.
Я хотів був жбурнути її в річку. Дуга, яку б зробила срібна монета, перш ніж загубитися у срібних водах річки, увиразнила б мою історію, але доля розпорядилася інакше. Я відповів, що, коли щось надприродне відбувається вдруге, воно вже не лякає. І запропонував йому зустрітися завтра на цій самій лаві, що стоїть у двох різних місцях у часі й просторі.
Він одразу погодився й, не дивлячись на годинник, сказав, що запізнюється. Ми обоє брехали, і кожен знав, що співрозмовник бреше. Я відповів, що по мене прийдуть.
— По вас прийдуть? — перепитав він.
— Так. У моєму віці ти майже повністю втратиш зір. Бачитимеш лише жовтий колір, тіні та світло. Але не бійся. В поступовій сліпоті немає нічого трагічного. Це наче повільні літні сутінки.
Ми попрощалися, не доторкнувшись один до одного. Наступного дня я не пішов на зустріч. Інший також не повинен був піти. Я довго розмірковував про цю зустріч і нікому не розповідав про неї. Здається, я розгадав, у чому справа. Зустріч відбулася насправді, але інший розмовляв зі мною вві сні й тому забув мене; я ж розмовляв з ним увіч, і мене досі мучить спомин.