— Саме тому я тут, — завважив я.
— Тут? Ми завжди перебуваємо тут. Тут, на вулиці Майпý, ти мені снишся. Тут, у кімнаті, яка раніше була маминою, я помираю.
— Яка раніше була маминою, — непорозуміло повторив я. — Ти снишся мені в горішньому дев’ятнадцятому номері, що виходить на подвір’я.
— Хто кому сниться? Я знаю, що ти мені снишся, але не певен, чи снюся тобі. Готель у Андроге зруйнували років двадцять або й тридцять тому, хтозна.
— Це я сплю, — визивно заперечив я.
— Ти не розумієш, що головне — взнати, спить хтось один чи обидва.
— Я Борхес, який побачив твоє ім’я в журналі й піднявся сюди.
— Це я Борхес, і я помираю на вулиці Майпу.
Запала мовчанка, яку порушив він:
— Зараз перевіримо. Який момент був найжахливішим у нашому житті?
Я нахилився до нього, і ми заговорили водночас. Я знаю, що ми обидва брехали.
Постаріле обличчя осяяла легка усмішка. Я відчув, що в цій усмішці якимось чином відбивається моя.
— Ми збрехали, бо відчуваємо себе двома, а не одним, — мовив він. — Насправді ми є двома й одним.
Розмова почала мене дратувати. Я сказав йому про це й додав:
— Ти, в 1983, нічого не розповіси мені про роки, що мені лишилися?
— Що я можу тобі розповісти, бідолашний Борхесе? Біди повторюватимуться, але до цього ти вже звик. Ти залишишся в цьому домі сам. Торкатимеш рукою книжки без літер, медальйон з обличчям Сведенборга, дерев’яну тацю, оздоблену Федеральним Хрестом. Сліпота — не морок, а форма самотності. Ти повернешся до Ісландії.
— До Ісландії! До Ісландії з її морями!
— У Римі ти повторюватимеш рядки Кітса, чиє ім’я, як усі імена, написані на воді.
— Я ніколи не був у Римі.
— Є й дещо інше. Ти напишеш наш найкращий вірш, це буде елегія.
— На смерть… — я вмовк, не наважуючись вимовити ім’я.
— Ні. Вона тебе переживе.
Знову запала мовчанка. Потім він заговорив:
— Ти напишеш книгу, про яку ми давно мріяли. Року 1979 ти збагнеш, що твоя так звана творчість — це лише купа чернеток, різнорідних чернеток, і не встоїш перед зарозумілою й марновірною спокусою написати свою велику книгу. Цю марновірність нам прищепили «Фауст» Гете, «Саламбо»[154], «Улісс». Я списав неймовірну кількість сторінок.
— І кінець кінцем зрозумів, що зазнав невдачі.
— Навіть гірше. Зрозумів, що це шедевр у найбільш прикрому сенсі слова. Мої добрі наміри не вийшли за межі перших сторінок; решту заповнили лабіринти; кинджали; людина, котра вважає себе марою; віддзеркалення, що гадає, буцімто воно справжнє; тигр, що з’являється по ночах; битви, що збурюють кров; сліпий і згубний Хуан Муранья[155], голос Маседоніо[156]; корабель, зроблений з нігтів мерців[157]; повторювана в години надвечір’я староанглійська мова.
— Мені знайомий цей музей, — іронічно завважив я.
— А ще облудні спогади; двозначні символи; довгі переліки; уміння справлятися з буденністю; недосконалі симетрії, які з радістю відкривають критики; не завжди апокрифічні цитати.
— Ти видав цю книгу?
— Я вагався — це виглядало мелодраматично, але не надто переконливо — чи не знищити її, можливо, спаливши. Однак, зрештою, надрукував під псевдонімом у Мадриді. Це спричинилося до розмов про недолугого наслідувача Борхеса, який не є Борхесом, але повторює його зовнішні сторони.
— Нічого дивного, — озвався я. — Кожен письменник кінчає тим, що робиться менш тямким учнем себе самого.
— Ця книга стала однією з доріг, що привели мене до сьогоднішньої ночі. Що ж до решти… Принизливість старості, відчуття, ніби кожен день уже був колись прожитий…
— Я не писатиму цієї книги, — пообіцяв я.
— Писатимеш. Мої слова, які ти чуєш тепер, стануть хіба що згадкою про якийсь сон.
Мені був неприємний його повчальний тон — поза сумнівом, той самий, яким я читаю свої лекції. Мені було неприємно, що ми такі схожі і він користається своєю передсмертною безкарністю. Щоб помститися, я сказав:
— Ти так певен, що помреш?
— Авжеж. Я відчуваю дивне блаженство й полегкість, яких ніколи не відчував. Це неможливо переповісти. Всі слова потребують спільного досвіду. Чому тебе дратує те, що я кажу?
— Бо ми надто схожі. Мені огидні твоє лице — така собі карикатура на моє, твій голос — жалюгідна подоба мого, твоя — вона ж і моя — пишномовність.
155
Хуан Муранья — відомий буенос-айреський зарізяка, який згадується в багатьох творах X. Л. Борхеса.
156
Ідеться про Маседоніо Фернандеса (1874–1952) — аргентинського письменника, друга батька X. Л. Борхеса, а згодом самого X. Л. Борхеса.
157
Ідеться про Наґльфар — у германо-скандинавській міфології корабель, зроблений з нігтів мертвих.