Звичайно, чотири дії — додавання, віднімання, множення та ділення були неможливі. Камінці не надавалися до арифметики й підрахунку ймовірностей. Поділивши сорок кружалець, можна було одержати дев’ять, а поділені дев’ять могли дати в підсумку триста. Я не знаю, скільки вони важили, бо не зважував їх, але певен, що їхня вага була постійною та незначною. Що ж до кольору, то він весь час залишався синім.
Ці вправи врятували мене від божевілля. Маніпулюючи камінцями, що руйнують математичну науку, я не раз думав про ті камінці грека, що зробилися першими цифрами й завдяки яким до багатьох мов увійшло слово calculus[162]. «Математика, — сказав я собі, — знайшла свій початок, а тепер кінець у камінцях. Якби Піфагорові довелося застосувати ці…»
Через місяць я зрозумів, що хаос невідбутний. Я мав справу зі свавільними камінцями й весь час відчував спокусу доторкнутися до них, знову спізнати лоскіт, жбурнути камінці, дивитися, як їх більшає чи меншає, зосередитися на парних або непарних. Дійшло до того, що я почав боятися, аби вони не заразили інші речі, а надто пальці, які постійно ними маніпулювали.
Я вирішив упродовж кількох днів постійно думати про камінці, бо розумів, що забуття може бути лише миттєвим, а відкрити це жахіття знову було б нестерпною мукою.
Десятого лютого я не спав цілу ніч. Удосвіта дійшов до брами мечеті Вазір Хана[163]. О цій порі сонячне світло ще не увиразнювало кольори. На подвір’ї не було ні душі. Не знати чому, я занурив руки в резервуар з водою. Вже всередині подумав, що Бог і Аллах — власне два імені однієї незбагненної Сутності, й голосно попросив, аби вона звільнила мене від тягаря. Тоді закляк в очікуванні відповіді.
Я не почув кроків, але близько пролунав голос:
— Я прийшов.
Поруч стояв жебрак. У мороці я розгледів чалму, погаслі очі, зелено-жовту шкіру й сиву бороду. Він був не дуже високим.
Жебрак простягнув руку й тихо мовив:
— Милостиню, Оборонцю Бідняків.
Порившись у кишенях, я відповів:
— Я не маю жодної монети.
— Ти їх маєш багато.
У моїй правій кишені лежали камінці. Я видобув один, він беззвучно опустився у простягнуту долоню.
— Ти повинен віддати мені всі, — мовив він. — Хто не віддав усього, не віддав нічого.
Я зрозумів і сказав:
— Мушу застерегти, моя милостиня може виявитися страшною.
— Можливо, це єдина милостиня, яку я можу прийняти, — озвався він. — Я грішний.
Я опустив у його долоню всі камінці. Вони падали зовсім тихо, наче в морську глибінь.
Потім він знову заговорив:
— Я ще не знаю, яка твоя милостиня, але моя направду страшна. Ти матимеш дні та ночі, здоровий глузд, свої звички, цілий світ.
Я не почув кроків сліпого жебрака й не завважив, як він загубився в досвітку.
Троянда Парацельса
Де Квінсі, твори, XIII, 345
У майстерні, що містилася в двох підвальних кімнатах, Парацельс[164] молив свого Бога, свого химерного Бога, будь-якого Бога, аби той послав йому учня. Вечоріло. Тьмяний вогонь у коминку відкидав мінливі тіні. Підвестися й запалити металевий світильник вимагало надмірних зусиль. Втома здолала Парацельса, і він забув про свою молитву. Вечірній морок поглинув запилений перегінний куб і атанор[165], коли у двері хтось постукав.
Сонний чоловік підвівся, піднявся короткими крученими сходами й прочинив двері. До приміщення зайшов незнайомець. Він також був дуже стомлений. Парацельс показав йому на лаву; гість сів і зачекав. Якийсь час обидва мовчали.
Першим заговорив майстер:
— Я пам’ятаю обличчя людей Заходу та Сходу, — дещо пишномовно проказав він. — Але твого не пригадую. Хто ти і чого від мене хочеш?
— Як мене звати, байдуже, — озвався прибулий. — Три дні й три ночі я простував до твого дому. Я хочу бути твоїм учнем. Тут усе, що я маю.
Гість витягнув капшук і висипав на стіл його вміст. Монет було багато, і всі золоті. Парацельс повернувся спиною до гостя, щоб запалити світильник. Коли обернувся, завважив у того в лівій руці троянду. Троянда його занепокоїла.
Він зручно вмостився, стиснув кулаки й мовив:
162
Calculus (
164
Парацельс (справжнє ім’я Філіп Ауреол Теофраст Бомбаст фон Гогенгайм; 1493–1541) — швейцарський лікар, алхімік та філософ.