Інший снив мною, але то не був власне я. Йому наснилася — тепер я це розумію — неможлива дата на доларовій купюрі.
Ульріка
Він бере меч Ґрам і кладе його між собою та нею.
Моя історія відповідатиме реальним подіям або принаймні моїм спогадам про реальні події, а це, власне, одне й те саме.
Сталося все недавно, але ж літературний хист — це, як відомо, вміння додавати подробиці та розставляти акценти. Я хочу розповісти про мою зустріч у Йорку з Ульрікою (її прізвища я так і не взнав і, мабуть, ніколи не взнаю). Ця історія тривала один вечір і один ранок.
Звісно, я міг би вигадати, буцімто вперше побачив її біля «П’яти йоркських сестер» — позбавленого найменшої уяви вітражу, який пощадили іконоборці Кромвеля, однак насправді ми познайомилися в невеличкій залі Північного готелю, розташованого по інший бік кріпосного валу. Відвідувачів було небагато, і вона сиділа спиною до мене. Хтось запропонував їй випити, проте вона відмовилась.
— Я феміністка. Не хочу наслідувати мужчин. Мені огидні їхні тютюн та алкоголь.
Фраза претендувала на дотепність, і я здогадався, що вона не вперше її вимовляє. Згодом я переконався, що це їй не властиво, проте наші слова не завжди відповідають нашій сутності.
Вона додала, що пізно прийшла до музею, але її впустили, дізнавшись, що вона норвежка.
Хтось із присутніх завважив:
— Це не вперше норвежці входять у Йорк.
— Так, — відказала вона. — Англія належала нам, і ми втратили її, якщо взагалі можна щось мати або втратити.
І тоді я подивився на неї. У Вільяма Блейка є рядок, в якому йдеться про дівчат з ніжного срібла або ярого золота, а в Ульріці поєднувались золото й ніжність. Вона була висока й зграбна, з тонкими рисами та сірими очима. Проте вираз незворушної загадковості справив на мене навіть більше враження, ніж її обличчя. Вона усміхалася з легкістю і через цю усмішку здавалася дещо відчуженою. На ній була чорна сукня, дивна для північних країв, де намагаються розмаїтити барвами те, що пригасила природа. По-англійськи говорила чисто і точно, й при цьому злегка ґрасирувала. Я не надто спостережливий, і все це відкрилося мені поступово.
Нас познайомили. Я сказав їй, що викладаю в Андському університеті у Боготі. Пояснив, що я колумбієць.
Вона замислено спитала:
— Що значить бути колумбійцем?
— Не знаю, — відказав я. — Це — як віра.
— Так само, як бути норвежкою, — згодилась вона.
От і все, що запам’яталося мені з-поміж сказаного в той вечір. Наступного дня я рано спустився до їдальні. Крізь шибки побачив, що випав сніг; околиця губилася в досвітній млі. Крім нас, у їдальні не було нікого. Ульріка запросила мене за свій столик. Сказала, що їй подобається блукати самій.
Я пригадав давній жарт Шопенгауера й відповів:
— Мені теж. Отже, ми можемо блукати вдвох.
По свіжому снігу ми віддалилися від готелю. В полі не було ні душі.
Я запропонував рушити до Торгейта, що в кількох милях униз по річці. Звісно, я вже тоді закохався в Ульріку; ніхто не був мені потрібен, крім неї.
Зненацька я почув віддалік вовче виття. Ніколи доти не чув, як виє вовк, але то, поза сумнівом, був вовк. Ульріка не знітилася. Раптом вона проказала, немов розмірковуючи вголос:
— Кілька простих мечів, побачених учора в кафедральному соборі Йорка, зворушили мене сильніше, ніж величезні кораблі музею в Осло.
Наші дороги розходилися. Ввечері Ульріка мала виїхати до Лондона, я — до Единбурга.
— На Оксфорд-стріт я крок за кроком пройду путь Де Квінсі[22], котрий серед лондонської юрби шукав свою Анну, — мовила вона.
— Де Квінсі припинив пошуки. А я все ще її шукаю.
— Можливо, ти вже знайшов, — прошепотіла вона.
Я зрозумів, що маю право на несподіваний вчинок, і поцілував її у вуста й очі. Вона відсторонилася з ніжною рішучістю, а тоді мовила:
— Я буду твоєю у заїзді в Торгейті. А поки що, будь ласка, не чіпай мене. Так буде краще.
Для старого холостяка обіцяна любов — несподіваний дарунок. Диво має право ставити умови. Я пригадав свої парубочі літа в Попаяні[23] й схожу на Ульріку вродливу білявку з Техасу, яка відмовила мені в коханні.