— Мій вчинок справді непробачний. Мені забракло віри, якої Господь вимагає від християн. Нехай це буде попіл. Я повернусь, коли зроблюся сильнішим, і стану твоїм учнем, і наприкінці Путі побачу троянду.
Він говорив пристрасно, але в цій щирій пристрасті бриніла жалість, яку викликав у нього старий майстер — такий шанований, такий зневажуваний, такий славетний, а тому такий порожній. Хто він такий, Йоганн Грізебах, щоб по-блюзнірському здирати маску, за якою нікого немає?
Залишити йому золоті монети, означало б дати милостиню. Виходячи, юнак забрав їх. Парацельс провів його до сходів і запевнив, що в цьому домі йому завжди будуть раді. Обидва знали, що не побачаться більше.
Парацельс залишився сам. Перш ніж загасити світильник і вмоститися в кріслі, він простягнув руку й, узявши купку попелу, прошепотів якесь слово. Троянда воскресла.
Пам’ять Шекспіра
Є шанувальники Ґете, Старшої та Молодшої Едди й пізнішої «Пісні про Нібелунґів»; моєю долею був Шекспір. Він і далі залишається моєю долею, але в такий спосіб, якого ніхто не міг передбачити, крім єдиної людини — Даніеля Торпа, померлого нещодавно в Преторії. Є ще одна людина, обличчя якої я ніколи не бачив.
Моє ім’я Герман Зьорґель. Можливо, допитливий читач гортав сторінки моєї «Хронології Шекспіра», що колись здалася мені необхідною для доброго розуміння тексту та була перекладена на різні мови, й серед них — іспанську. Не виключено, що читач пригадає й тривалу полеміку щодо вміщеної Теобальдом[166] у його критичному виданні 1734 року зауваги, яка відтоді становить незаперечну частину канону. Близько 1914 року я написав, але не опублікував розвідку про вжиті елліністом і драматургом Джорджем Чапменом[167] у його перекладах Гомера складні слова, що повертають англійську мову (хоча він і не здогадувався про це) до її англосакських джерел (Urprung[168]). Я ніколи не думав, що його голос, який я вже встиг забути, стане мені таким близьким. Гадаю, підписаний ініціалами окремий відбиток доповнює мою літературну біографію. Не знаю, чи варто згадувати ще й невиданий переклад «Макбета», за який я взявся, щоб не думати весь час про мого брата Отто Юліуса, котрий загинув у 1917 році на західному фронті. Переклад залишився незавершеним; я зрозумів, що англійська мова, на своє щастя, має два регістри — германський та латинський, тоді як наша, німецька, хоча й більш мелодійна, змушена обмежуватися одним.
Я вже згадав Даніеля Торпа. Мене з ним познайомив майор Барклі на одній шекспірівській конференції. Місця та дати не уточнюватиму, бо чудово розумію марність таких подробиць.
Важливіше те, що обличчя Даніеля Торпа, яке я через часткову сліпоту майже забув, увиразнювало його біду. Людина у віці здатна удавати багато чого, але не щастя. Даніель Торп майже фізично випромінював сум.
Після тривалого засідання вечір застав нас у якомусь шинку. Щоб відчувати себе в Англії (де й були насправді), ми вихиляли ритуальні металеві кухлі теплуватого темного елю.
— У Пенджабі, — заговорив майор, — мені показали одного жебрака. За ісламською легендою, цар Соломон мав перстень, завдяки якому розумів мову птахів. Подейкували, буцімто перснем володіє цей жебрак. Перстень був безцінний, тож жебрак не міг його продати й помер на одному з подвір’їв мечеті Вазір Хана в Лахорі.
Я подумав, що Чосеру була відома історія чарівного персня, але промовчав, щоб не зіпсувати оповідь Барклі.
— А перстень? — поцікавився я.
— Загубився, як це зазвичай трапляється з чарівними речами. Можливо, зараз він лежить у якомусь сховку в мечеті або належить людині, яка мешкає в місцині, де немає птахів.
— Або де їх стільки, що їхні голоси зливаються, і неможливо зрозуміти, що вони мовлять. У вашій історії, Барклі, є щось від притчі.
І тоді озвався Даніель Торп. Він говорив, начеб ні до кого не звертаючись, не дивлячись на нас. Англійські слова вимовляв своєрідно, і я вирішив, що це пояснюється його тривалим перебуванням на Сході.
— Це не притча, — сказав він, — а коли й притча, то правдива. Існують такі безцінні речі, які неможливо продати.
Слова, що я зараз намагаюся відтворити, вразили мене менше, ніж переконаність, яка бриніла в голосі Даніеля Торпа. Ми сподівалися, що він скаже щось іще, але він раптом замовк, начеб шкодуючи, що не стримався. Барклі розпрощався з нами. Ми вдвох повернулися до готелю. Було вже пізно, однак Даніель Торп запропонував продовжити розмову у нього в номері. Після того, як ми обмінялися кількома банальними фразами, він сказав:
167
Джордж Чапмен (бл. 1559–1634) — англійський поет, драматург, перекладач, зокрема «Іліади» та «Одіссеї».