Ґете, як відомо, є предметом офіційного культу в Німеччині; більш щиросердним є культ Шекспіра, який ми сповідуємо з деякою ностальгією. (Надто далекий від англійців Шекспір є в Англії предметом офіційного культу; книгою Англії є Біблія.)
На першому етапі цієї пригоди я відчував щастя бути Шекспіром; на останньому — пригніченість та жах. Спочатку течії двох пам’ятей не змішувалися. З часом велика ріка Шекспіра почала загрожувати моєму скромному струмку й ледь не затопила його. Я з острахом завважив, що забуваю мову батьків. Оскільки ідентичність людини ґрунтується на пам’яті, я перелякався за свій розум.
Друзі приходили до мене; я дивувався, що вони не помічають моїх пекельних мук.
Я перестав розуміти буденні речі, що мене оточували (die alltägliche Umwelt)[187]. Одного ранку я загубився у великих формах з металу, деревини та скла. Мене оглушили свистки й гамір. Минула хвилина, яка здалася мені вічністю, поки я впізнав локомотиви та вагони Бременського вокзалу.
З плином літ кожна людина змушена нести дедалі важчий тягар своєї пам’яті. Мене ж, часом змішуючись, обтяжували дві — моя власна й відлюдкувата пам’ять іншого.
«Всі речі прагнуть тривати в своїй сутності», — писав Спіноза. Камінь прагне бути каменем, тигр — тигром, а я — знову Германом Зьорґелем.
Не пригадую точно дня, коли я вирішив звільнитися. Вдався до найпростішого способу. Став набирати навмання телефонні номери. Відповідали дитячі або жіночі голоси, але я подумав, що мушу їх поберегти. Нарешті озвався інтелігентний чоловічий голос.
— Хочеш мати пам’ять Шекспіра? — запитав я. — Те, що я тобі пропоную, дуже обтяжливе. Добре поміркуй.
— Я піду на цей ризик, — почувся недовірливий голос. — Я приймаю пам’ять Шекспіра.
Я пояснив умови. Парадоксальним чином відчував водночас тугу за книгою, яку мав написати, але не напишу, й страх, що мій примарний гість ніколи не полишить мене.
Поклавши слухавку, я з надією повторив смиренні слова:
Колись я вигадав вправи, щоб пробудити прадавню пам’ять; тепер мусив віднайти інші, щоб її стерти. Однією з численних стало вивчення міфології Вільяма Блейка, бунтівливого учня Сведенборґа[189]. Вона виявилася не так складною, як мудрованою.
Цей та інші шляхи були марними; всі вели мене до Шекспіра.
Нарешті я знайшов єдиний спосіб заповнити чекання: сувору й безмежну музику Баха.
P.S. 1924 — я вже звичайна людина. Коли не сплю, я професор-емерит Герман Зьорґель, маю картотеку й пишу глибокодумні банальності, але часом, удосвіта, я розумію, що спить хтось інший. Іноді до мене зненацька приходять незначущі миттєві спогади, можливо, справжні.
Інформація видавця
УДК 821.134.2(82)-32
Б83
EL LIBRO DE ARENA
Copyright © 1995, María Kodama
All rights reserved
LA MEMORIA DE SHAKESPEARE
Copyright © 1995, María Kodama
All rights reserved
Хорхе Луїс Борхес
Б 83 Книга Піску. Пам’ять Шекспіра [Текст] : Хорхе Луїс Борхес; переклад з ісп. Сергія Борщевського. — Львів : Видавництво Старого Лева, 2018. — 160 с.
ISBN 978-617-679-471-4
УДК 821.134.2(82)-32
Work published within the framework of «Sur» Translation Support Program of the Ministry of Foreign Affairs, International Trade and Worship of the Argentine Republic
Obra editada en el marco del Programa «Sur» de Apoyo a las Traducdones del Ministerio de Reladones Exteriores, de Comerdo International у Culto de la República Argentina
Книгу видано за підтримки Програми перекладів «Sur» Міністерства закордонних справ, зовнішньої торгівлі та культу Аргентинської Республіки
Хорхе Луїс Борхес © текст, 1975, 1983
Сергій Борщевський © переклад, 2018
Назар Гайдучик © дизайн серії, 2018
Видавництво Старого Лева © українське видання, 2018
Усі права застережено
ISBN 978-617-679-471-4 (укр.)
ISBN: 84-206-3313-5 (ісп.)
188
Я проживу спокійно й в соромоті («Кінець діло хвалить», дія 4, сцена 3; переклад Леся Танюка.)