Я вже казав, що живу один; кілька днів тому сусід, який чув од мене про Ферміна Егурена, повідомив, що той помер у Пунта-дель-Есте[33].
Смерть цього чоловіка, котрий, власне, ніколи не був моїм другом, засмутила мене. Я знаю, що тепер я сам; я — єдиний на землі хранитель пам’яті про ту подію — Конгрес; пам’яті, якої вже ні з ким не зможу розділити. Тепер я останній учасник Конгресу. Це правда, що всі люди є його учасниками, що немає на землі людини, яка б ним не була, але я — то інша справа. Я знаю, що я учасник; це вирізняє мене з-поміж незліченних колег, нинішніх і майбутніх. Це правда, що 7 лютого 1904 року ми присяглися всім святим, що у нас є, — чи існує на землі щось святе чи щось таке, що не було б святим? — не відкривати нікому історію Конгресу, але такою ж правдою є й те, що, коли я порушу клятву, це також буде складовою Конгресу. Таке химерне пояснення, мабуть, здатне розпалити цікавість моїх імовірних читачів.
Хай там як, але завдання, яке я поставив перед собою, не з легких. Я ніколи, навіть у листах, не брав на себе ролі оповідача, та набагато гірше, поза сумнівом, те, що історія, яку я збираюся відтворити, неймовірна. Переповісти її було б до снаги перу незаслужено забутого автора «Мармурових надгробків» — Хосе Фернандеса Ірали, але тепер уже запізно. Я не перекручуватиму довільно фактів, однак передчуваю, що через недбалість та невправність не раз припущуся помилок.
Точні дати не мають значення. Нагадаю, що зі своєї провінції Санта-Фе я прибув у 1899 році. Я так і не повернувся туди; залишився в Буенос-Айресі, місті, що вабить мене й до якого я звик, але не так, як звикають до власного тіла чи старих болячок. Мабуть, я скоро помру, але це не надто мене цікавить; отже, мушу вгамувати притаманну мені нерішучість і поволі просуватися вперед у своїй оповіді.
Роки не змінюють нашої сутності, якщо ми взагалі її маємо; та сама поривчастість, що привела мене одного вечора на Світовий Конгрес, спричинила перед тим мою появу в редакції газети «Ультіма Ора». Бідному хлопцю з провінції доля журналіста може здаватися такою ж романтичною, як бідному столичному хлопцю — доля ґаучо або наймита в якомусь маєтку. Я не соромлюся, що прагнув колись стати журналістом, хоча тепер ця марудна робота видається мені банальною. Пригадую, мій колега Фернандес Ірала говорив, що журналіст пише для забуття, а він мріє писати для пам’яті та часу. Він тоді вже викарбував (це дієслово часто вживалося) один зі своїх досконалих сонетів, які згодом, трохи виправлені, з’являться на сторінках «Мармурових надгробків».
Не пригадую, коли саме я вперше почув про Конгрес. Можливо, того дня, коли касир видав мені місячну платню, і я, щоб відзначити це свідчення прихильності Буенос-Айреса, запропонував Іралі пообідати разом. Той чемно відмовився, бо, мовляв, не міг пропустити засідання Конгресу. Я одразу здогадався, що йдеться не про помпезну будівлю з куполом углибині проспекту, де мешкають іспанці, а про щось більш потаємне та значуще. Люди говорили про Конгрес, дехто відверто глузуючи, інші, стишуючи голос; але, думаю, ніхто не мав гадки, що це таке. Минуло кілька субот, і Ірала запросив мене піти з ним. Він повідомив, що встиг залагодити необхідні формальності.
Була дев’ята чи десята година вечора. Вже в трамваї Ірала сказав, що попередні засідання відбуваються по суботах і що дон Алехандро Ґленко, на якого, можливо, справило враження моє ім’я, дав згоду. Ми ввійшли до кондитерської «Газ»[34]. П’ятнадцять чи двадцять учасників Конгресу сиділи за довгим столом; не пригадую достеменно, чи був там якийсь подіум, чи його додає моя уява. Я одразу впізнав президента, якого ніколи доти не бачив. Дон Алехандро виявився поважним літнім сеньйором з ясним чолом, сірими очима та посивілою рудою бородою. Зазвичай вбраний у темний сюртук, він спирався руками на ціпок. Це був кремезний високий чолов’яга. Ліворуч од нього сидів набагато молодший сеньйор, також рудий: колір його волосся нагадував вогонь, тоді як борода Ґленко — осіннє листя. Праворуч вмостився вбраний, мов денді, довгобразий і напрочуд низькочолий молодик. Всі встигли замовити собі каву, а дехто полинову настоянку. Мені одразу кинулось у вічі, що серед стількох чоловіків у приміщенні була лише одна-єдина жінка. З іншого краю столу сидів хлопчик років десяти в матросці, який невдовзі заснув. Серед присутніх я помітив протестантського пастора, двох явних євреїв і негра в елегантному костюмі, з шовковою хусткою, як у жевжиків, що стовбичать на розі. Перед негром та хлопчиком стояли чашки з шоколадом. Інших не пам’ятаю, крім сеньйора Марсело дель Масо, чоловіка вельми чемного й красномовного, якого я ніколи більше не бачив. У мене збереглася поблякла й не надто вдала фотографія одного з наших зібрань, якої я не публікуватиму, оскільки тодішнє вбрання, зачіски та вуса спотворять подію, надавши їй бурлескного або й жалюгідного вигляду. Всі людські середовища намагаються створити власний жаргон і власні ритуали; Конгрес, який для мене завжди мав присмак марення, здавалося, прагнув, щоб учасники неквапно дошукувалися до його мети й навіть імен та прізвищ своїх колег. Невдовзі я збагнув, що мушу утриматися від запитань, і не став розпитувати Фернандеса Іралу, а той теж нічого мені не казав. Я не пропустив жодної суботи, але минув місяць або й два, перш ніж я почав щось розуміти. Від другого зібрання моїм сусідом був Дональд Рен, інженер Південної залізниці, котрий згодом давав мені уроки англійської.
34
Кондитерська «Газ» — відомий заклад, заснований у Буенос-Айресі після того, як з 1856 року місто почали освітлювати газовими ліхтарями.