Після тривалого плавання річкою вгору, ми переправилися на плоту й удосвіта зійшли на протилежний берег. Потім нам доводилося ночувати в убогих заїздах, відчинити й зачинити не одну хвіртку у Кучілья Негра[49]. Ми їхали повозом; місцина видалася мені ширшою та більш пустельною, ніж та, де я народився.
Моя пам’ять досі зберігає два образи маєтку: той, який я уявляв, і той, який урешті-решт узріли мої очі. Я — не знати чому — вимислив собі, мов уві сні, неймовірну комбінацію рівнини в провінції Санта-Фе й Палацу проточних вод[50]. Каледонія ж виявилася видовженою лимпачевою будівлею під солом’яною стріхою в два накати й цегляною галереєю. Мені здалося, що її звели всерйоз і надовго. Грубі мури були майже у вару[51] завтовшки, а двері — вузькі. Нікому не спало на думку посадити тут бодай одне дерево. Сонце пряжило від сходу до заходу. Загони для худоби були кам’яними, а їхні численні рогаті мешканці худими; кошлаті кінські хвости сягали землі. Я вперше скуштував м’ясо щойно забитої тварини. Принесли пакети з галетами. Через кілька днів наглядач зізнався мені, що ніколи в житті не їв хліба. Ірала поцікавився, де туалет; дон Алехандро зробив рукою широкий жест, що охоплював цілий континент. Стояла місячна ніч; я вирішив прогулятися й наштовхнувся на Іралу, за яким пильно стежив страус.
Спека була нестерпною; ніч її не послабила, і всі шукали прохолоди. В будинку було багато присадкуватих низьких кімнат, які видалися мені занедбаними; нам виділили одну з вікном на південь: на долівці стояли два ліжка й комод, а ще срібні таз для вмивання та глечик.
Наступного дня я натрапив на бібліотеку, а в ній — на томи Карлайла, і почав шукати сторінки, присвячені речнику людства Анахарсісу Клоотсу, завдяки якому я тішився цим ранком і самотністю. Після сніданку, такого ж, як і вечеря напередодні, дон Алехандро показав нам, як просуваються роботи. Ми проскакали милю чистим полем. Іралі, котрий погано тримався в сідлі, було непереливки, проте наглядач незворушно мовив:
— Наш столичний гість добре впорався з конем.
Ми побачили будівництво здаля. Десятки два чоловіків зводили подобу окремих фрагментів амфітеатру. Пригадую кін і трибуни, в проміжках між якими видніло небо.
Я зробив кілька невдалих спроб завести розмову з ґаучо. Вони якимось чином знали, що відрізняються від інших людей. Між собою розмовляли небагатослівно, якоюсь гугнявою іспанською з бразильським акцентом. Поза сумнівом, у їхніх жилах текла індіанська й африканська кров. Ґаучо були міцні й низькорослі; в Каледонії я чи не вперше в житті почувався високим. Майже всі були вбрані в чіріпа[52], кілька носили шаровари. Вони не мали нічого або майже нічого спільного зі зболеними персонажами Ернандеса[53] чи Рафаеля Облігадо[54]. По суботах під дією алкоголю робилися задерикуватими. Серед них не було жодної жінки, і я ні разу не чув звуків гітари.
Більше, ніж люди приграниччя, мою увагу привертало те, як разюче змінився дон Алехандро. В Буенос-Айресі це був люб’язний поміркований сеньйор; у Каледонії — суворий глава клану, як і його предки. По неділях уранці він читав Святе Письмо наймитам, які не розуміли жодного слова. Одного вечора наглядач-молодик, котрий успадкував посаду від батька, сповістив, що якісь поденник і наймит б’ються на ножах. Дон Алехандро неквапно підвівся. Дійшовши до юрби, він віддав револьвер, з яким ніколи не розставався, наглядачеві — той здався мені настраханим — і став між супротивниками. В ту ж мить до мене долинули його слова:
— Киньте ножі, хлопці.
Потім так само спокійно він додав:
— А тепер подайте один одному руки й поводьтеся чемно. Мені не потрібні бешкети.
Обидва підкорилися. Назавтра я взнав, що дон Алехандро звільнив наглядача.
Я відчував, що до мене звідусіль підступає самотність. Боявся, що вже ніколи не повернуся до Буенос-Айреса. Не знаю, чи брав Фернандеса Іралу той самий страх, але між собою ми багато говорили про Аргентину й про те, що робитимемо після повернення. Я скучив за левами біля під’їзду одного дому на вулиці Жужуй, неподалік від площі Онсе, й за ліхтарем над якоюсь крамницею, адреси якої не пам’ятав, а не за звичними місцями. Я завжди був добрим верхівцем і тут щодня сідав на коня й долав великі відстані. Досі пам’ятаю вороного, якого зазвичай сідлав і який уже, либонь, давно помер. Можливо, одного вечора я опинився в Бразилії, бо кордон позначався лише межовими стовпами.
50
Палац проточних вод — зведена наприкінці XIX ст. в Буенос-Айресі помпезна споруда, що призначалася для зберігання цистерн з водою для потреб міста.
53
Хосе Ернандес (1834–1886) — аргентинський поет, автор знаменитої поеми про ґаучо «Мартін Ф’єрро».
54
Рафаель Облігадо (1851–1920) — аргентинський поет; найвідоміший його твір «Сантос Вега» присвячений народному співцеві.