— Він прийшов до мене несподівано, — пояснив кок схвильованим шепотом. — Я купив хліб і вийшов з крамниці, аж бачу — на ґанку сидить чорний кіт, викапаний наш Сатана. Я нахилився його погладити, і тут він до мене прийшов…
— Це нерідко буває, що кіт підходить… — зауважив один із матросів.
— Та ні, я не про кота, — перебив його кок із зверхністю геніального мислителя. — До мене прийшов здогад. І я сказав собі: «Цей кіт — наче рідний брат нашого Сатани, і якщо капітан хоче стратити кота, то хай стратить його». І я враз схопив цього чужого кота за загривок і кинув у мішок.
— Поверх нашого хліба? — вражено спитав матрос.
— Декому з вас, бачу, нічим не догодиш! — обурився кок.
— Та не зважай ти на нього! — вигукнув Сем. — От що значить мудра голова!
— Звичайно, якщо у вас є кращий план… — великодушно сказав кок.
— Не говори дурниць, — сказав Сем. — Давай сюди свого кота. Ми їх порівняємо.
— Не переплутайте! — застеріг кок. — Бо тоді спробуй довідайся, хто є хто.
Він обережно розв'язав мішок і витяг свого полоненика. Сатану теж звільнили з його темниці, і матроси заходилися прискіпливо їх порівнювати.
— Вони схожі, як дві грудки вугілля, — зрештою проголосив Сем. — Отепер ми пошиємо в дурні нашого капітана! Треба розказати помічникові: нехай посміється.
— А що, коли папуга виживе? — озвався песиміст, плекаючи свої сумніви. — І хліб зіпсовано, і на борту буде двоє котів.
— Не слухай його! — заперечив Сем. — Ти просто молодець, що так добре придумав. Я просвердлю дірки в скрині нашого юнги й посаджу туди Сатану. Ти ж не заперечуєш, Біллі?
— Звичайно, не заперечує! — дружно вигукнули матроси.
Діставши таким чином дозвіл, Сем узяв свердло і зробив скриню придатною для мешкання Сатани, а той, переконаний, що його усувають, аби звільнити місце для суперника, чинив шалений опір.
— А тепер приважте чимось віко! — звелів Сем, переконавшися, що замок скрині зламано. — А ти, Біллі, посади нового кота в комірчину. Хай посидить там, доки ми відпливемо. Бо йому кортить додому…
Юнга так і зробив, і двійник Сатани страждав у одиночному ув'язненні, аж поки судно вийшло з гирла Темзи. Тоді він вискочив на палубу й мало не розпрощався зі своїм земним існуванням, наміряючись стрибнути за борт і доплисти до, здавалося, близького берега. Кілька хвилин він гасав, мов несамовитий, по палубі, а потім, ставши на кормі, жалібно занявчав, дивлячись, як зникає вдалині його рідне місто.
— Що діється із нашим Сатаною? — спитав, удаючи подив, помічник, якого втаємничили в змову. — У нього наче тягар на душі.
— Скоро в нього буде тягар на шиї, — похмуро відповів шкіпер.
Не минуло й трьох годин, як шкіперове пророцтво збулося. Він вийшов на палубу, похмуро оглядаючи останки папуги, чий багатий лексикон був гордістю її власника. Не кажучи ні слова, шкіпер викинув їх за борт, а потім, схопивши ні в чому не повинного кота, який ішов за ним, сподіваючись, що йому дадуть обідати, видобув половину цеглини з прив'язаною мотузкою і зашморгнув нею шию нещасливця.
Екіпаж, страшенно вдоволений тим, що його витівка вдалася, став бурхливо протестувати.
— Такого кота, сер, на «Жайворі» ще ніколи не було! — віщо проголосив Сем. — Він приносив нам щастя.
— Чхав я на ваші бабські забобони! — безжально відрубав шкіпер. — Якщо він вам дорогий, цей кіт, то виловіть його.
Він підступив до корми й пошпурив сердешного новоприбульця за борт. Пролунав плеск, на поверхню випливли дві-три бульки, і кіт пішов на дно морське.
— От і все, — сказав, одвернувшися, шкіпер.
Сем похитав головою.
— Тому, хто вбив чорного кота, це так не минеться, — застеріг він. — От побачите.
Шкіпер, якому злість у ту мить забила памороки, зразу ж забув ці слова, але наступного дня вони зринули в його пам'яті. Вночі повіяв дужий вітер, линув дощ. Матроси бігали по палубі в дощовиках, а внизу юнга, виконуючи обов'язки тюремника, обслуговував невдячного в'язня.
І раптом кок, жахнувшись, побачив, що з носового люка на палубу вискочив Сатана. Біллі, що вибіг слідом за ним по трапу, не встиг його схопити, і кіт почимчикував до капітанської каюти. Матроси остовпіли: їхній план провалився! Аж тут кота перейняв Сем. Незважаючи на гучні протести Сатани, він схопив його і сховав під своїм мокрим дощовиком.
Почувши котяче нявкання, шкіпер, що саме розмовляв з помічником, здригнувся, мов підстрелений, і сполошено озирнувся.
— Діку, ти чуєш кота? — спитав він.
— Кота? — перепитав помічник, наче з великого дива.
— Мені здалося, десь нявчить кіт, — збентежено сказав шкіпер.