Невідомо, як довго забобонний капітан «Жайвора» тримав би мученика під ящиком, але саме в цю мить на палубу вийшов помічник і, побачивши, що там сталося, враз забув про ту роль, яку мав грати в цьому лицедійстві.
— Чому ви, бісові душі, не випустите бідолашну тварину? — загорлав він, кидаючись до ящика.
— Як, Діку! — вигукнув шкіпер. — Невже і ти його бачиш?!
— Бачу і чую! — відгукнувся помічник. — А ви що, сліпі? Глухі? Невже не чуєте, як волає сердешний кіт? Та я б… Ой!
Весь екіпаж утупився в помічника докірливим поглядом. П'ять пар очей говорили йому: «Йолоп!», — а вираз очей юнги взагалі важко було передати словами.
Обернувшися, шкіпер спостеріг німу сцену, і тут до нього дійшло, що його пошили в дурні. Він підступив до кока й зажадав пояснень.
Кок сказав, що це жарт. Потім заперечив: мовляв, це не жарт. Тоді заперечив своє заперечення і промимрив щось нерозбірливе.
Шкіпер дивився на нього холодним поглядом, а помічник тим часом визволив кота і благодушно допоміг йому випрямити свій хвіст.
П'ять хвилин шкіпер допитував матросів, з'ясовуючи яким чином його обвели кругом пальця. І збагнув тільки тоді, коли йому показали скриню з продірявленим віком. Обличчя його врешті прояснилося, і, схопивши за комір юнгу Біллі, він звелів принести шмат канату.
Виявивши рішучість, гідну державного мужа, шкіпер докінчив цю складну й делікатну справу; дисципліна на шхуні була підтримана, а юнга на своїй юній вразливій шкурі відчув, як небезпечно дурити старших. Хлопець повністю вичерпав чималий запас лайки, кленучи всіх матросів взагалі й Сема зокрема. Проте ніхто на нього не розсердився. А коли він став лаятися зовсім по-дорослому, матроси, порадившись, утішили його дарунком: дали шість пенсів і зламаний перочинний ножик.
Гайміто фон Додерер
ПОДВІЙНА БРЕХНЯ, АБО АНТИЧНА ТРАГЕДІЯ НА СЕЛІ
Оповідання
1. ЧУЖИНЕЦЬ
Стахо зі своєю дружиною і молодшим сином Мирком сиділи біля столу. Вони щойно повечеряли. Крізь маленьке віконце, на тлі якого вирізнялось Миркове обличчя з плескатим носом, видно було останні відблиски вечірньої заграви й перші зірки. І батько з сином, і мати, ширококоста, дебела жінка, мовчали й ще длубалися в зубах, коли надворі почулася хода, чиясь постать майнула повз віконце, і за мить у двері ввічливо, обережно постукали.
— Заходьте! — гукнули від столу.
Через поріг, прихиливши голову в дверях, переступив бородатий чоловік. Зразу було помітно, що він нетутешній і здолав немалу дорогу. Не лише тому, що за плечима в нього висів клумак, збоку — щось схоже на сакви, в руках він тримав ціпок, а чоботи були товсто вкриті порохом: навіть його обличчя, спосіб вітатися, мова й запах мали в собі щось чужинецьке, не таке, як у цьому маленькому селі.
Чоловік попросив, щоб його за помірну платню нагодували й пустили переночувати. Господарі погодились, і він поклав гроші на стіл. Жінка взяла його речі — сакви й клумак, які він їй довірливо віддав, — занесла їх до спальні, постелила ліжко, тоді підняла ляду від льоху й спустилася туди, щоб налити кухоль молока. За хвилину, коли гість уже сьорбав юшку, водночас розмовляючи зі старим і молодим господарями, вона з'явилася в задніх дверях, що вели на подвір'я та до стайні, й викликала Стаха з кімнати.
Він вийшов надвір. Дружина потягла його за собою далі від хати, під дашок повітки.
— Що сталося, стара? — запитав Стахо.
Хоч уже смеркло, літній вечір ще не зовсім перейшов у ніч, і старий селянин помітив, яка схвильована його дружина, тим більше, що бачив її обличчя майже впритул перед собою. Очі її блищали в сутінку.
— Ти, знаю, хотів сьогодні ввечері продати гайок, і торгівець лісом, мабуть, уже чекає в корчмі. Не продавай його. Я маю кращу раду. Тобі вже не треба продавати гайка.
— Якщо не сьогодні, то аж через рік, — відповів Стахо. — Ти ж бо знаєш, що той чоловік приходить до корчми раз на рік, тільки для того, щоб зробити купчу. Треба подумати. Нащо мені те дерево.
Вони замовкли. Жінка важко дихала.
— Сакви були дуже важкі, — нарешті мовила вона, — і я заглянула в них. Аж там насподі золото. Майже два фунти. Такі наче бруски й монети.
Стахо відступив крок назад.
— Ну, і яка мені користь із його золота?
— Користь тобі з нього буде тільки тоді, — відповіла за хвилю жінка, — коли цей приблуда не вештався селом, а зразу зайшов до нас, у першу хату.
— І як тобі таке… Не смій, чуєш! — сердито гримнув на неї Стахо, рвучко обернувся, перетнув цілком стемніле подвір'я й пішов назад до хати.