Жінка спробувала затримати його, але не змогла й рушила слідом за ним.
Вони знов посідали до столу.
— А звідки ви прийшли сюди? — запитала жінка чужинця.
Той назвав місцевість, до якої було майже цілий день ходи.
— І зайшли ночувати до нашої халупи! Наче не могли знайти чогось кращого. Попросилися б хоча до корчми. Ви ще не озиралися по селі?
— Ні, — відповів гість і якось дивно всміхнувся. — Я так підбився, що з ніг падав, і зайшов до першої ж хати. Мені у вас добре, краще й не треба. — Він задоволено потягся на стільці, позіхнув, і очі його сонно примружились.
— Час тобі вже йти до корчми, — сказала господиня своєму чоловікові.
Той підняв голову, ледь наморщивши чоло, і глянув на неї. Тоді перевів погляд на Мирка, що куняв на стільці, але тепер і собі підняв голову, бо чужинець запитав його:
— А ви? Йдете на боковеньку? Ну так, у вашому віці чого не поспати. Ох і схожий же хлопець на вас, господине! Як кажуть, викапана мати. Таке не часто побачиш. Він у вас один?
— Так, — відповів за дружину селянин. — Старший не вернувся з війни, власне, потрапив до росіян у полон і опинився в Сибіру, а більше ми про нього нічого не чули. Відтоді вже скоро мине вісімнадцять років. Тепер хлопцеві було б тридцять шість.
Вони трохи помовчали.
— Може, вип'єте чарочку? — запропонувала господиня гостеві.
— А чого ж, вип'ю, — відповів той, задоволено глянувши на велику чарку самогону з картоплі, яку стара поставила перед ним. — Дякую, — сказав він, вихилив чарку, стріпнувся і знов позіхнув. — Вибачте, люди добрі, але я буду лягати, після восьми годин ходи кортить відпочити.
— Я йду до корчми, — сказав нарешті Стахо і зняв шапку з кілочка. На порозі він нерішуче зупинився, трохи постояв, але потім усе-таки пішов.
2. БАТЬКО
У корчмі того вечора зібралося багато селян, частина з них чекала на торгівця лісом, який проте не з'явився. Коли Стахо зайшов туди, з гамору відразу вирізнився гучний голос господаря.
— А ось і він!
І господар, що стояв за шинквасом із пляшкою в руці, другою рукою показав на Стаха. Тепер майже всі звернули на нього погляд, дехто підвівся, ті, що тримали в руках чарки, поставили їх на стіл, і всі юрмою рушили до враженого прибульця й скоро оточили його тісним колом. Крізь те коло насилу проштовхався господар із чаркою горілки в руці.
— Випий на здоров'я! — сказав він Стахові. — Я радий за тебе! Сьогодні, старий, ти п'єш за мій кошт.
Стахо, геть спантеличений, витріщив очі на господаря, що тицяв йому в руку чарку, тоді озирнувся навколо, провів вільною рукою по бороді, але тільки й спромігся сказати своє звичне:
— Що сталося?
А оскільки люди, що стояли навколо Стаха, видно, були ще дужче спантеличені його поведінкою, ніж він їхньою, і дивилися на нього майже обурено, він, нічого не розуміючи, запитав перше, що навернулось на язик: чи не прийшов торгівець лісом. А може, ще прийде?
Хтось із селян аж у поли вдарився з подиву. Торгівець лісом? Ні, сьогодні його не було, зате повернувся його, Стахів, рідний син, заходив сюди в корчму, і вони розмовляли з ним…
Чарка в Стаховій руці перехилилася навскіс, і з неї спершу закапала, а тоді тоненькою цівкою полилася додолу горілка. Котрийсь із тих, що стояли поряд, швидко відібрав її в нього.
— Розступіться! — гукнув інший і підвів старого до лави біля столу.
Стахо сидів, мов громом прибитий, гірко скривившись, і похмуро обмірковував те, що почув. Його присилували випити горілки.
— Братове, — сказав він нарешті, — а чого ж хлопець не прийшов до мене? Хіба він не знає, що його батьки ще живі? Не думає, що найперше мав би побачитися зі своїм старим батьком? Братове, — мовив він і підвів голову, — мені дуже прикро. Бо в нас не було нікого.
Стахо наголосив ці останні слова й вимовив їх важко, повільно, наче з великим зусиллям.
Знялася ціла буря голосів: його заспокоювали, пояснювали, як усе сталося. Мовляв, нема йому чого так перейматися цим, зовсім нема чого. Вони ж бо сказали Янкові, що його батьки живі й здорові.
— Вибач, але ви вже не молоденькі, Стаху, — мовив господар, — отож ми й відмовили Янка зразу йти додому, щоб не налякати вас із матір'ю. Тому він іще трохи посидів тут, ми побалакали про се про те, хтось був запропонував послати до вас гінця зі звісткою, але Янко не погодився, ні та й ні, хотів побачити, чи ви самі його впізнаєте, хоч він і заріс бородою, бо в нього тепер, щоб ти знав, отакенна борода…
— А ви, ви його впізнали? — запитав Стахо й пильно глянув знизу вгору на господаря.