Панове присяжні, я з певною прикрістю слухав, як мій учений колега, коронний прокурор, виступаючи перед вами, в непривабливому світлі виставив поведінку підсудного в ті хвилини. Він сказав, що підсудний побоявся зітнутися з супротивником у чесному бою і не схотів грати за правилами, коли йшлося про бій навкулачки, і через це, мов боязкий італієць, удався до смертоносного стилета, щоб убити людину, не зважившись поборотися, як личить мужеві! Я помітив, що підсудний, коли почув цей закид, аж здригнувся з відразою, цілком природною для мужньої людини, а оскільки я хотів би, щоб мої слова звучали вагоміше, коли я вестиму мову про справжній злочин підсудного, то мушу запевнити його в своїй безсторонності, відкинувши всі ті обвинувачення, які здаються мені необгрунтованими. Нема сумніву в тому, що підсудний — людина рішуча, навіть занадто рішуча, і я б навіть хотів, щоб Всевишній менше вділив йому цієї рішучості, чи то пак, щоб він був краще вихований і вмів розважливіше користуватись своєю рішучістю.
Що ж до правил гри, про які говорив мій учений колега, то мушу зазначити, панове, що ці правила, може, й чинні там, де влаштовують бої биків, чи бої ведмедів, чи півнячі бої, але у нас тут вони невідомі. Проте якщо й посилатись на те, що в такого роду сутичках, мовляв, не присутній лихий замір, хоч вони часом і закінчуються смертю одного з супротивників, то такі посилання виправдані лише тоді, коли обидві сторони перебувають in pari casu[7], коли вони однаковою мірою ознайомлені з цими правилами і коли обидві сторони згодні вдатись до такого способу розв'язання суперечки. Але чи можна припустити, щоб людина певного рівня освіченості, певного суспільного становища погодилась або змушена була погодитись на цю вульгарну й жорстоку боротьбу, та ще й маючи суперника молодшого, дужчого і вправнішого, ніж вона сама? Безперечно, що навіть приписи бійки навкулачки, нехай і засновані на правилах чесної гри, прийнятих у веселій давній Англії, як це гадає мій учений колега, не можуть містити чогось аж настільки абсурдного. І, панове присяжні, так само, як закон захистив би англійського джентльмена, якби той, маючи при собі, скажімо, шаблю, оборонив Себе силою зброї перед брутальним нападом, — таким, якого зазнав наш підсудний, — так само закон захистив би й чужоземця чи когось прийшлого, що опинився в аналогічних скрутних обставинах. Отже, панове присяжні, якби підсудний, опинившись перед vis major[8], ставши об'єктом образ та лихослів'я з боку всіх присутніх і прямого насильства принаймні одного з них і маючи підстави остерігатися насильницьких дій також з боку інших, вихопив зброю, що її начебто зазвичай мають при собі його земляки, і сталася б та трагічна подія, докладний опис якої ви вже чули тут, то сумління б мені не дозволило наполягати, щоб ви ухвалили йому вирок за умисне вбивство. Щоправда, обороняючись, підсудний, можливо, навіть і в цьому випадку вийшов би певною мірою за межі того, що юристи мають на увазі, кажучи про Moderamen inculpвtое tuteloe[9], але вирок йому було б винесено за вбивство в стані запалу, а не за умисне вбивство. І — додам з вашого дозволу — я вважав би, що це пом'якшене обвинувачення належало б висунути і в даному разі, незважаючи на параграф восьмий статуту Якова Першого[10], згідно з яким привілей духівництва не поширюється на випадки вбивства короткою зброєю, навіть якщо лихий замір відсутній. Бо цей «статут про вбивство», як його називають, постав з тимчасових причин, і оскільки реальна провина, власне, однакова, незалежно від того, за допомогою чого вчинено злочин — кинджала, шаблі чи пістолета, — сучасний закон милостиво всі ці різновиди вбивства ставить на один чи майже на один рівень.
Але, панове присяжні, суть даної справи полягає саме в двогодинному проміжку часу між тим моментом, коли було заподіяно образу й моментом смертельної розправи. Закон враховує слабини людської натури, коли йдеться про вчинене в запалі боротьби і chaude melee[11] робить певний попуст, коли йдеться про спалах пристрасті в такі бурхливі хвилини, як-от відчуття гострого болю, побоювання дальших образ, враховує закон і те, що важко з точністю розрахувати свої сили, щоб оборонити себе, не завдаючи прикрощів і шкоди нападникові більшою мірою, ніж у межах необхідного. Але проміжок часу, потрібний для того, щоб пройти, навіть дуже швидкою ходою, дванадцять миль, цілком достатній був для підсудного, щоб охолонути й взяти себе в руки. Однак та лють, з якою він здійснив свій замір, як і чимало супутніх обставин, свідчить, що зроблено це цілком розважено, і лють підсудного не можна пояснити ні гнівом, ні страхом.