Це був свідомий акт зумисної помсти, щодо якої закон не може, не повинен і не має підстав виявляти співчуття чи вибачливість до винуватця.
Щоправда, ми можемо сказати собі для пом’якшення провини цього бідолахи, що його справа — вельми специфічна. Край, мешканцем якого він був, ще на пам'яті багатьох з нинішнього покоління не знав не тільки англійських законів, які й досі там не прищепилися, але й тих законів, якими керуються наші сусіди з Долішньої Шотландії і які, слід гадати, — та так воно і є насправді — грунтуються на загальних засадах права й справедливості, чинних у кожній цивілізованій країні. Серед шотландських горян, як і серед північноамериканських індіанців, різні племена вічно ворогували між собою, через що чоловіки мусили завжди бути при зброї. Горяни взяли собі в голову, ніби у них були знатні предки, ніби вони теж — знатні люди, отож самі собі вони здавалися не так селянами мирної країни, як чимось на взір аристократів і лицарів. Того, що мій вчений колега називає правилами бою навкулачки, не знало це плем'я войовничих горян, розв'язування суперечок тією зброєю, якою природа наділила кожну людину, здавалось їм так само вульгарним і безглуздим, як і французьким дворянам. З другого боку, помста, гадаємо, повністю відповідала їхньому суспільному ладові — так само, як вона відповідала звичаям індіанських племен черокі або могоків. І справді, як пише Бекон[12], помста — це, властиво, правосуддя у вимірах первісного суспільства, бо коли нема встановленого закону, покликаного стримувати насилля, тільки страх перед помстою може зупинити руку тих, хто охочий чинити кривду. Але хоча все це цілком очевидно, і ми можемо вважати досить імовірним, що, оскільки так велося в горах Шотландії у часи життя предків підсудного, то чимало цих поглядів та емоцій передались і нинішньому поколінню. Тим не менше ми не можемо й не повинні навіть у цьому надзвичайно прикрому випадку що-небудь змінити в застосуванні закону — ані ви, панове присяжні, цього не можете, ані я. Найперше завдання цивілізації — всіх поставити під захист закону, всіх рівною мірою, на зміну того жорстокого правосуддя, що його кожен визначав для себе сам у згоді з тим, який завдовжки у нього був меч та яка сила була в руці. Голос закону поступається лише перед голосом Всевишнього, і звучить він так: «Мені належить помста»[13]. А враховуючи, що для гніву був час охолонути і для розуму — втрутитись, — потерпілий мав би усвідомити, що саме законові дано визначати, яка сторона в конфлікті має слушність, а яка ні, і що саме закон ставить нездоланні перепони перед кожним, хто спробує на свій розсуд визначати справедливість. Повторюю, що цей нещасний, властиво, мав би викликати в нас не так жах, як співчуття, бо він скоїв злочин через усе своє невігластво й хибне розуміння честі. Але злочин його — це все-таки умисне вбивство, панове, і ваш високий та вагомий обов'язок — саме так його й визначити. Англійці незгірше за шотландців здатні розпалятися гнівом, і якщо вчинок цієї людини ви залишите непокараним, то тим самим попустите, щоб тисячі кинджалів під найусілякішими приводами були вихоплені з піхов — від Лендс-Енду до Оркнейських островів.
Так високоповажаний голова суду скінчив своє напутнє слово, яке далося йому зовсім не легко, судячи з того, що виглядав він вельми схвильованим і що у нього аж сльози виступили на очах. Суд присяжних, зваживши на його аргументи, ухвалив вердикт: «Винний в умисному вбивстві», і Робін Ойг Мак-Комбіх, він же Мак-Грегор, дістав смертний вирок і в належну годину зійшов на ешафот. Долю свою він сприйняв незворушно і присуд визнав справедливим. Він тільки не міг без обурення чути закиди тих, хто звинуватив його в нападі на беззбройного. «Я віддаю своє життя за те, яке я відібрав, — казав він. — Що ж я можу більше?»
Алоїс Ірасек
ТЧЕВСЬКЕ ВОГНИЩЕ
Повість
Тухельське розлоге поле, уквітчане пахучим вересом, мінилося барвами.
Сонце вже закотилось, і його червоний розпечений ореол також почав згасати, помалу зникаючи в туманно-сірому серпанку широкого обрію. Одноманітна рівнина, вкрита вересовою ковдрою, дедалі темнішала, і вже не можна було на ній розпізнати ні піщаних місцин з убогою травичкою, ані брусничних острівців, що вдень виділялися своїм соковитим зеленим кольором у цьому морі пахучого вересу.