— Ти не хочеш мене, Пречиста Діво, — тоді мене захоче інший!
Ще в терновому вінку, закривавлених колючок якого ч вона, здавалось, не відчувала, дівчина поставила ногу на першу приступку хорів. Одночасно її очі блукали, шукаючи когось у натовпі, і знайшли-таки його. Була глибока тиша.
— Гансе із Сп'юги, — голосно й чітко спитала Гертруда, — чи візьмеш ти мене заміж?
— Звісно, так! З великою радістю! Тільки зійди-но вниз! — відповів з глибини приміщення твердий і впевнений чоловічий голос.
Так вона й зробила і, сяючи від щастя, почала спускатися з приступки на приступку, знову проста селянка, що швидко й охоче забула захопливе видовище, яке вона показала натовпові; тепер вона здійснила своє скромне бажання і могла повернутись до звичайного життя. Смійся з мене, Козімо! Я був розчарований. Якусь коротку мить селянка здалась моїй збудженій уяві втіленням вищої істоти, витвором демонічної сили, істиною, що переможно нищить ману. Але — «Що таке істина?» — спитав Пілат[63].
Коли я, заглиблений у ці думки, сходив з хорів, мене потягнув за рукав мій гонець, який повідомив, що з раптовим одностайним піднесенням на папу обрано Отто Колонну, і розповів про деякі цікаві обставини.
Коли я знову підвів очі, Гертруди вже не було. Збуджений натовп хвилювався й галасував, розділившись на два табори, що одстоювали різні думки з приводу події. З гурту чоловіків долинали вигуки: «Стара відьма!», «Шахрайка!» Це стосувалось абатиси. Жіночі голоси кричали: «Грішниця! Безсоромна!» Вони мали на увазі Гертруду. Та чи розгадали одні благочестивий обман, чи вважали другі, що чудо знищене світським духом Гертруди, — байдуже. В обох випадках реліквія втратила свою силу, і дійовість чуда скінчилась.
Завзята Брігітточка, яку народ обсипав грубою лайкою, почала й собі зухвало відмагатись, а на зніяковілих обличчях присутніх попів відбилась ціла гама настроїв — від хитрості до найщирісінької дурості.
Я відчув себе духовною особою і поклав край скандалу. Зійшовши на кафедру, я урочисто оголосив християнам: «Habemus pontificem dominum Othonem de Colonna»[64] — і заспівав звучне Те deum[65], до чого гучно приєднався спочатку хор черниць, а далі і весь люд. Коли молитву було скінчено, дворяни й селяни рушили — хто на мулі, хто пішки — в дорогу до Констанца, де після закінчення трицарювання пап[66] дароване urbi et orbi[67] благословення мало діяти з потрійною силою.
Plaudite, amici.[68] Я кінчаю.
Коли Констанцький собор, який тривав довше, ніж ця невеличка історія, також закінчився, я з ласкавим владикою своїм, найсвятішим Мартіном V, повертався через гори. У готелі в Сп'юзі, на північ від небезпечного перевалу, я впізнав у наших господарях Анселіно й Гертруду, цілком здорових і задоволених. Вона була не в задушливій келії, а скелястому міжгір'ї, що провіювалось вітром, з немовлям біля грудей і з шлюбним хрестом на плечі.
Прийми в дар, найясніший Козімо, цю «facezia incognita»[69], на додаток до рукописів Плавта, які я теж дарую тобі зараз, чи, краще сказати, вітчизні, для якої ти батько, і науці, бо твої зали з усіма їх скарбами відчинені для всіх.
Козімо люб'язно відповів.
— Дякую тобі і за те, і за друге — і за твого Плавта, і твою фацецію. А цей келих, — він узяв чудовий кубок, прикрашений зображенням сатира, — я вип'ю за мого чесного Поджо і його русяву германку.
Гості випили й посміялися. Потім розмова перейшла від Плавта на тисячу інших відкритих скарбів та розгорнутих пергаментів і до величі теперішнього віку.
Анатоль Франс
ЧУДО ЗІ СКНАРОЮ
Оповідання
У славному місті Падуї, заснованому ще Антенором, братом троянського царя Пріама, жив собі близько року 1220-го від Різдва Христового міщанин на ім'я Нікколо Беккіно. У спадок дістався йому палац на вулиці св. Агати, а також маєтки з угіддями на околиці міста.
Всупереч звичаям заможних падуанців, він не користувався срібним посудом, а задовольнявся, як усі прості люди, олов'яними мисками і кухлями, та й ті звелів зробити такими маленькими, що вони вміщали лише трохи вина та м'яса. А чинив він так для того, щоб менше витрачатись на їжу. Хоч дрова в Падуї були дешеві, Нікколо топив свій камін усяким мотлохом і проводив усю зиму майже без вогню, бо вважав, що топити дровами — це все одно що пускати своє майно на вітер.
Він охоче позичав гроші всім, хто їх потребував, але тільки під заставу і за добрий процент. На таких умовах він був дуже послужливий, про що свідчила його величезна кована скриня, повна розписок, де на доброму пергаменті було чітко і ясно написано, що боржники визнають свої зобов'язання щодо нього. Якби він не був християнином, його, певно, назвали б лихварем. Та й справді, свої позички він стягав якнайретельніше, згідно з законом. А закон Падуї був дуже суворий до неоплачених боржників. Їх садили у в'язницю, де їм тільки й лишалося, що вмирати з голоду, бо подеста[70] не мав наміру годувати їх на кошти міста, а найшановніші городяни хоч і вважали, що відвідування в'язнів є однією із семи заповідей милосердя, проте не квапилися виконувати ту заповідь більш як один раз за все життя. Одначе близько року Божого 1210-го закони Падуї були пом'якшені. Відтепер уже боржників, розорених спустошливими війнами, що точилися в Ломбардії, просто виганяли з міста. Сам сер Нікколо Беккіно вигнав їх чимало. Тяжко було дивитися на тих нещасних, бездомних людей, що пленталися дорогами: Італії зі своїми вбогими пожитками. А на околицях міста видніли їхні хижі-пустки, де тепер знайшли собі притулок гадюки та вороння.
66
Трицарювання пап — епоха заворушень у католицькій церкві, коли під час Пізанського собору 1403 року було скинуто пап Григорія XII і Бенедикта VIII, кожен з яких вважав себе за єдиного владику, і обрано Олександра V. Проте оскільки попередні папи не хотіли відмовитись від влади, то правили всі троє, ворогуючи між собою. Констанцький собор 1414–1418 років поклав край трицарюванню пап, обравши на папський престол Мартіна V.