— Майстре Дзеноне, — сказав він, — я вас попереджаю, що коли ви не повернете протягом двох тижнів п'ятисот золотих скудо, які ви мені заборгували, то вас виженуть з міста наказом подести, згідно з законом Падуї, а ваша аптека перейде до мене разом з усіма колбами, ретортами, книжками та всім іншим майном.
— Сер Нікколо, — відповів аптекар, — дякую за попередження. Буде так, як завгодно Господові чи ще комусь іншому.
— Хто ж такий цей інший? — запитав сер Нікколо. — І що ви хочете цим сказати?
— Ця книга пояснила б вам дещо, якби ви були розумніший, — відповів майстер Дзеноне, показуючи на свій трактат із магії.
Саме під ту хвилину на книжці сидів Плутон, і сер Нікколо, побоюючись, що кіт цей — диявол, перехрестив свої покриті панциром груди. Старий, який так добре знався на тому, що стосувалося справ і зиску, був у всьому іншому таким довірливим простаком, що брав на віру всякі сміховинні баєчки, немовби Святе письмо. Він вірив усьому, що говорили знахарі, і був переконаний, що можна будь-коли побачити, як рицарів перетворюють на свиней, а золоті монети на сухе листя, і як диявол вселяється в тварину.
Незабаром рознеслася чутка, що не мине і двох тижнів, як майстра Дзеноне Мінуто виженуть з аптеки і засудять за борги на довічне вигнання. Ця звістка засмутила всіх. Дзеноне любили ремісники, а особливо прості жінки. Бог створив жінку вродливішою, ніжнішою й витонченішою від чоловіка, проте водночас і тендітнішою, кволішою і чутливішою до життєвих знегод. Через це жінки частіше звертаються до аптекарів, ніж чоловіки. Тому й аптеку майстра Дзеноне частенько відвідували бідні падуанські дівчата. Вони щиро співчували його лихові. А що не в змозі були дати йому грошей, то дарували йому сльози зі своїх очей. Більше за всіх сумувала Барбара, служниця сера Нікколо Беккіно. Вона одна страждала від нещастя Дзеноне більше, ніж усі інші жінки разом узяті. Падуанські хроніки нічого не кажуть нам про причини цього співчуття, і тому доводиться думати, що Барбара жаліла Дзеноне, бо вона від природи була співчутлива і в грудях її жило Милосердя — дитя Небес. Милосердя могло б обрати собі і менш привабливе житло. Барбарі ледь сповнилося тридцять, вона мала свіже лице і гарну статуру. Ще її вважали, не без підстав, розважливою й кмітливою, розум її був невичерпний на всілякі вигадки, і тому вона могла дурити хазяїна, коли тільки їй заманеться. Проте цього разу вона не знала, що й придумати, її гризли турботи і тривога, і спочатку вона й не сподівалась, що можна врятувати Дзеноне від вигнання та злиднів. Вона навіть не пробувала власкавити свого безсердого господаря. Цілу ніч вона проплакала в ліжку.
Назавтра, коли вранішня зоря забарвила рожевим сяйвом високі мури й вежі міста, вона вирішила, що не варто втрачати надію: може, з Божою поміччю вона ще знайде засіб, як пом'якшити серце Нікколо Беккіно.
Якраз у ті часи в Італії жив один францисканський чернець, що змінив ім'я своїх шляхетних батьків на просте — Антоніо. Не сама лише мудрість людська підказала йому це ім'я. Воно було дароване йому пророцтвом з неба. Бо ж Антоніо означає «грім небесний». Тому, коли фра Антоніо розкривав людям таємниці божественної мудрості, його голос лунав, як грім з гори Сінай. Він глибоко вивчив богослов'я і був знавцем церковного й світського права, одначе занедбав усі науки задля розіп'ятого Спасителя. Люди вбирали в себе слова ченцеві, як спрагла земля вбирає небесну росу. А щоб якомога більше людей, що жадали правосуддя й миру, могли почути його голос, він промовляв не лише в церквах, а й просто неба. Він поспішав вершити апостольські діла, знаючи, що йому недовго жити на цьому світі. Тяжка хвороба повільно точила його тіло, але його душа не переймалася цим. Лікарі порівнювали його з бойовим слоном, який іде назустріч списам і стрілам. Так само, казали вони, фра Антоніо нападає на людські вади та злочини. Коли він промовляв у якомусь місті, то не лише городяни, а й жителі навколишніх сіл сходилися цілими юрмами, щоб послухати його проповіді.
Фра Антоніо боровся з єрессю. Але, на відміну від інквізиторів, які вогнем і мечем намагалися викоренити доктрини катарів і патаренів[75], він доклав великих зусиль, щоб лагідністю та переконанням повернути в лоно церкви християн, що похитнулись у вірі. Він не міг погодитися з тим, що за гріх єресі карали смертю. «Подібно до того, — казав він, — як не підпалюють будинку, де є небіжчик, жалоба, похорон, так само не слід знищувати притулок, у якому сам Бог конає під ударами, а особливо якщо ви сподіваєтесь, що він воскресне в славі. Проте, коли ви навіть певні, що єретик затнеться в своїх помилках, будьте до нього поблажливі, як поблажливий сам Господь. І подумайте про себе: як не завдасте ударів, то й не зазнаєте їх».