Ось так фра Антоніо повставав проти жорстокості інквізиторів. Він проповідував людям мир та милосердя. І частенько слово його западало в серця людей, і тоді вороги обіймали один одного, воєначальники дарували волю бранцям і надавали допомогу всім тим нещасним, чиї оселі вони щойно сплюндрували і лани спустошили, а багатії відмовлялись від нечесного надбання майна.
Особливо палко виступав брат Антоніо проти лихварства, і говорили, ніби він домігся заборони лихварства у багатьох містах Ломбардії.
В п'ятницю 23 квітня, в день святого Георгія, у Падуї було оголошено, що Святий (так падуанці називали фра Антоніо) завтра проповідуватиме на луці, яка лежить на захід від міста. Дороги були вже вкриті юрбами селян, які, несучи у кошиках хліб та фіги, йшли послухати фра Антоніо і доторкнутися, як пощастить, до його ряси.
Барбара покладала великі надії на Святого. Вона переконала себе, що, почувши проповідь брата Антоніо, її господар злагідніє до бідного люду і не буде домагатися від суддів вигнання майстра Дзеноне. Рано-вранці вона прийшла до сера Нікколо в спочивальню і почала доводити йому, як буде приємно й корисно послухати проповідь на луці. Він здався на її умовляння і надягнув на честь брата Антоніо своє найкраще вбрання — до речі, не таке вже й гарне.
Виходячи з дому, він побачив Плутона, що дерся по віконних ґратах, і наказав служниці зачинити віконниці.
— Гляди, Барбаро, — сказав він, — щоб ця паскудна тварюка нічого в нас не поцупила.
Та вона заспокоїла його:
— Не бійтеся, мессере Нікколо, адже у нас немає ніяких харчів. Кіт вам скоріше притягне щось.
Старий та його служниця попрямували слідом за юрбою на луку, де вже зібралася сила-силенна люду. Жінки за звичаєм посідали на траві довкола високого помосту, з якого мав промовляти Святий. Чоловіки стовпилися позаду; їх було тисяч із тридцять. Сер Нікколо і Барбара насилу-насилу з допомогою міської варти пробралися крізь натовп до лав, де сиділи найшанованіші громадяни і доброзвичайні матрони. Люди співали псалми і читали молитви. І коли з'явився Святий, єдиний подих любові вирвався з грудей усіх, хто зібрався на луці, немовби то були одні велетенські груди.
Святий зійшов на поміст.
Це був ще молодий, але весь розпухлий від водянки чоловік; він ледве носив своє важке тіло. Виснажений аскетичним життям і апостольськими трудами, змучений тяжкою недугою, яка роздула його тіло так, що воно, здавалося, от-от лусне, він коли й відчував біль, то зовсім від нього не страждав, а навпаки, впивався ним. Очі його пломеніли, мов свічки, на жовтому, як віск, обличчі. Він почав промовляти. Голос його, наче грім небесний, розносився по горах та долинах. Для проповіді він вибрав слова з Євангелія: «Там, де скарби ваші, там і серце ваше буде». Спочатку він у священному гніві докоряв багатіям, засуджуючи їх за черству душу та жорстоку вдачу.
— З гірким жалем, — казав він, — бачимо ми, як сильні світу цього, сидячи за трапезою, без міри п'ють вино зі своїх виноградників і глитають м'ясо, тоді як бідняки жалібно просять милостині біля їхнього порога. Та багатії не слухають їх, і тільки тоді, коли переситяться м'ясом та вином, кидають вони братам-християнам недоїдки від своїх бенкетів.
Потім Святий заговорив про лихварів, які доводять до злиднів бідних ремісників, а коли все повідбирають, то виганяють їх з рідного міста. Він настрахав усіх, змалювавши картину справедливого суду Божого, що впаде на голови злих багатіїв. Він пояснив слова Святого письма: «Де скарби ваші, там і серце ваше буде».
— Горе зажерливому! — вигукнув він. — У тих, хто любить гроші більше за самого Бога, серце вистрибне з грудей і опиниться поміж його золотом та коштовностями. Горе такому чоловікові! Почнуть шукати його серце і знайдуть його у скрині.
Почувши ці грізні слова, багатії зблідли, мовби над ними вдарив грім, а бідняки відчули, ніби їх скропила небесна роса. Навіть сер Нікколо стурбувався. Він кусав губи, чухав потилицю, як людина, чимось стривожена. Він вирішив покаятися, щоб не позбутися серця і не зазнати кари Божої ні на цьому, ні на тому світі.
Проте слова Святого ковзнули по висхлій душі скнари, як дощ стікає по стрімкій скелі. Вернувшись після проповіді додому, сер Нікколо знову став жорстокою людиною з холодним серцем. І знову він думав лише про зиск та переслідування своїх нещасних боржників.