Зі сльозами на очах Барбара сказала йому:
— Як гарно промовляв Святий! Я й досі плачу, як подумаю про тих бідних багатіїв, чиї серця потраплять до скрині.
— Це справді страшне лихо. Боронь нас Боже від такого! — відповів сер Нікколо. — Але тому, хто знає, чого він вартий, нема чого боятися. Я згоден, що Святий виголосив гарну проповідь. Однак він міг би сказати й іншу, нітрохи не гіршу, на слова: «Кесареві кесареве». Він міг би викликати сльози, розчулити серця, роз'яснюючи права кредиторів — такі, як найсвятіше, найвище право передачі векселя, вступ у володіння, утримання застави та інших земних благ у руках законних власників. Це теж слова з Євангелія — і досить повчальна річ.
Засмучена, що на її хазяїна так мало вплинули напучення Святого, Барбара, зітхаючи, пішла готувати вечерю.
Настав вечір. Сер Нікколо запалив смоляну свічку і відчинив свою скриню, ущерть наповнену золотими монетами і взятими під заставу коштовностями. Там були шлюбні обручки, єпископські персні, браслети, намиста, пряжки, хрести, зброя. Було тут і безліч розписок на пергаменті. Ця скриня ніби вміщала маєтки й поля, виноградники й ліси, ставки і мармурові каменярні, карети й кораблі, віслюків і коней, череди худоби й отари овець, свиней і птицю, ткацькі майстерні з верстатами та самими ткачами, чинбарні, зброярні, кузні і навіть палаци з вежами. На кожному векселі стояла печатка боржника, що віддав своє добро в заставу серові Нікколо.
Тримаючи свічку в лівій руці, старий перебирав правою векселі: він шукав той, що лишив йому майстер Дзеноне, аптекар. Він хотів зняти з нього копію, перше ніж віддати його суддям, які мали складати вироки про вигнання боржників і конфіскацію їхнього майна на користь кредиторів.
Та в ту саму мить, коли рука сера Нікколо торкнулася розписки майстра Дзеноне, щось чорне вскочило у вікно, дугою перелетіло кімнату і, впавши на свічку, погасило її. У непроглядній темряві дер Нікколо відчув, як щось маленьке, волохате вчепилося йому в одежу і вп'ялося гострими пазурами у груди. Він подумав, що то диявол, і, переляканий, почав з усієї сили відбиватися. А те створіння, страшенно нявкаючи й пирхаючи, цупко трималось за груди сера Нікколо, роздирало йому шкіру крізь одежу і дряпало руки.
Подвоївши зусилля і закликавши на допомогу Матір Божу та всіх святих, сер Нікколо врешті скинув з себе напасника, і той упав просто в скриню й під брязкіт монет та коштовностей почав верещати нелюдським голосом щось схоже на страшні прокльони. Понад усе на світі сер Нікколо боявся, що його обікрадуть, а тому стрімголов кинувся до скрині й нахилився над нею. Та в ту ж мить він із жахом відсахнувся й кинувся геть, несучи на собі свого ворога, що вп'явся зубами йому в ніс. Сер Нікколо зойкнув від болю й переляку і мало не зомлів.
Почувши в кухні його крик, Барбара прибігла із свічкою. Ворог уже зник.
— Ану, мерщій давай свічку! — сказав сер Нікколо. — Хутчій! Я хочу знати, чи не поцупив чого у мене цей диявол.
І, засунувши голову в дорогоцінний ковчег, він почав доскіпливо оглядати свої скарби. Він переконався, що нічого не бракує, але помітив у скрині нову річ, яка його вжахнула. Це було серце — криваве, червоне серце.
— Моє серце! — заволав сер Нікколо. — Святий сказав правду! Моє серце в моїй скрині. Ось воно! Всі жили перерізані. Воно вже не б'ється. Невже воно ніколи не заб'ється? Серце мусить битися, а то яке ж то серце! Барбаро! Правда, правда! Диявол укинув його в мою скриню.
— Мессере Нікколо, — запитала служниця, — ви певні, що це диявол? А чи не був то ангел Господній?
— Ні! Я відчув, що це диявол. Він був волохатий і з пазурами.
— А чи не сплутали ви пір'я на крилах із шерстю?
— Я не помітив ніяких крил. Проте він перелетів через кімнату. Це був диявол, Барбаро. Він лаявся й сопів, мов навіжений. Він подер на клапті мій одяг, уп'явся пазурами мені в груди, вирвав у мене серце й кинув його в скриню. Цей диявол заніс у пащі бозна-куди кінчик мого носа. А серце моє — ось воно, лежить у скрині поміж моїм золотом і векселями. Який жах! Поглянь, яке воно велике й гарне, яке червоне! Справжнє лев'яче серце! У мене вже нема серця в грудях, я, можна сказати, помер.
— Не побивайтеся так, — мовила Барбара. — Це, звісно, велике горе, проте, може, знайдуться й ліки. Майстер Дзеноне, аптекар, — учена людина. Він знає все нутро людське. У наших краях він єдиний зуміє вставити серце на місце. Він чоловік послужливий. Якщо ви повернете йому записку, то він уставить вам у груди серце.
На ті слова сер Нікколо заперечив: