Каламутним потоком ринули кирджалії з Бакиджиків униз, у поле. Попереду — Індже з ватагою своєю, а за ним, дико вигукуючи, люті, наче вовки, лавою посунули на шалених конях кирджалії Сиврі — билюк-баші[76], Едерханоглу, Делі-Кадира та інших ватажків.
Рідко коли можна було зустріти в одній ватазі такий страшний набрід: анатолійські турки, курди, даалії, каписизи. Збіговисько негідників, розбишак, потворних, страшних — хто в лахмітті, що майже не прикривало голого тіла, а хто в дорогому гаптованому вбранні. У кожного за поясом — кинджал і пістолі, але траплялась і зброя, що її вживали не стільки на війні, скільки для різанини і вбивства: старовинні алебарди з широким, як у сікача, жалом, залізні гаки, палиці, сокири на короткому або довгому сокирищі.
Коли ця орда налетіла на поле, знялася така курява, що здалеку здавалося: наближається буря. А погода була чудова — починалась весна. На півночі Балкан підносив своє синє пасмо, залите сонцем, м'яко окреслене, тихе Якщо зупинитись і вдивитися в далечінь, можна було побачити, що серед лісу то тут, то там раптом спалахне вогник; подекуди підніметься і незабаром обірветься тоненька струминка диму. Цими вогнями мешканці гірських селищ біля переїздів попереджали села, щоб тікали, бо йдуть кирджалії.
Але Індже ще не давав знаку нападати на якесь село. Він мовчки їхав на білому коні трохи попереду своєї ватаги. Немовби тільки тепер у нього відкрилися очі, і він побачив, яка це нещасна земля, якою він їхав. Порожньо в полі; ні отари, ні дзвіночків. Ниви хтозна з яких часів не бачили рала, поросли ожиною і бур'яном, шляхи — травою. Не чути навіть, щоб пташки співали де-небудь.
Сидячи на своєму баскому коні, Індже похилив голову й задумався. Гомін, який почувся надвечір, змусив його оглянутись. Він побачив, що озвірілі кирджалії скупчилися і напирають, палаючи очима. Глянув уперед і все зрозумів: попереду, не дуже далеко, — велике село. Індже впізнав: Урум-Енікьой. Не таке, як ті, що проїжджали досі, — тут білі, чепурні хатки, зеленіють садки, церква здіймає маківку, хрест сяє, наче в огні. І хоч село недалеко, на відстані двох-трьох пострілів з рушниці, з усього видно, що там ще не помітили кирджаліїв.
Індже дав знак зупинитись, а сам поїхав уперед і довго дивився на село. Дедалі глибшали зморшки на його чолі, а кирджалії, думаючи, що він розмірковує, як і звідки вдарити на село, ледве стримували гарячих коней. Та ось Індже повернувся і наказав розпрягти коней, ставити намети для ночівлі. Замовкли невдоволені кирджалії, позлазили з коней, навіть попруги відпустити їм забули. Почекали, поки осторонь, на горбочку, для Індже поставлять намет, а коли він увійшов туди і за ним опустилася вхідна завіска, почали збиратися купками, загомоніли. Найчастіше, ставши посередині, говорив один, а інші слухали й поглядали в бік намету Індже. Кирджалії говорили про нього. Не до вподоби став їм Індже, не такий він, яким вони знали його раніше. Замкнутий, мовчазний, запальний.
Коли цієї весни Індже видужав і тяжка рана в його грудях загоїлась, оповісники кинули клич по селах на обох схилах Бакиджиків: усі, хто має надійного коня і ятагана, повинні йти до нього. Почули кирджалії, кинулися звідусіль до Бакиджиків, і за кілька днів на галявині біля Семи криниць, де Індже поставив свій намет, виріс великий табір. І кожен, хто приїздив, насамперед розпитував, де Індже, хотів його бачити. Проте біля його намету стояли на варті горяни Кара-Колю і нікого туди не пускали. От і тепер вони там на сторожі. Ніхто не знав, про що думає Індже, що він замислив.
Багато про що говорили ще кирджалії, збираючись купками і гублячись у присмерку. Звечоріло. Розклали багаття. Кирджалії заворушились, намагаючись не шуміти, щоб їх не помітили з Урум-Енікьоя. Навколишній ліс ще з густішою темрявою зовсім приховав їх. У світлі вогнищ тільки метлялися чорні тіні, збільшені й подовжені. Де-не-де брязне зброя, заірже кінь. Низько над табором нависло темне небо, і зорі, наче налякані чимось, полохливо тремтіли.
Індже залишився в наметі один, ліг, як завжди останнім часом, на вкриту овечими шкурами лаву й поринув у роздуми.
Він перенісся думками на шістнадцять років назад. Згадав день, коли зустрів Кара-Феїза біля Жеруни. Кирджалії наткнулись тоді на село, обгороджене частоколом, і мушкетна стрілянина примусила їх повернути назад, у поле. Звідти Кара-Феїз, сердитий і похмурий, дивився на повні всілякого добра багаті будинки чорбаджіїв[77] і ламав голову: що робити? В село не ввійдеш, а йти назад ні з чим — теж не хочеться.