Поклавши руку на ефес кривої шаблі, ступає Індже між двома живими стінами кирджаліїв. Молодецький вигляд і струнка постать зовсім спантеличують їх. У всіх одна думка: зараз сяде на коня і поведе на приступ. І ті, що стоять попереду, низько схиляють обвиті великими чалмами голови і вклоняються, прикладаючи руку до грудей, а ті, що далі, напираючи один на одного, стискають держаки ятаганів і щосили кричать:
— Яша![78]
Подекуди лунають постріли.
Індже підводять коня — він сідає. Без команди, бо в них її не буває, злітають на коней кирджалії. І коли білий жеребець Індже звівся на задні ноги, опустивши хвіст аж до землі, а Індже підніс руку, всі замовкли. Чекають, що ця рука вкаже на Урум-Енікьой. Проте Індже вказав у протилежний бік і звелів їхати за ним. Це було для кирджаліїв, наче грім з ясного неба. Дивляться вони на Індже і не вірять своїм очам. А в Індже страшне обличчя і глибока зморшка на чолі від волосся до брів.
Впевнений у собі, Індже не став баритися — пришпорив коня. Услід за ним заколихався частокіл списів його ватаги. Кирджалії залишились самі. Якусь хвилину мовчали, дивлячись один на одного. Потім зчинився страшенний гам — наче вили дикі шакали. Обступили з усіх боків Сиврі-билюк-баші, заревли, закричали, щоб він їх вів на Урум-Енікьой. Високий анатолієць Сиврі-билюк-баші, наче дуб, підносився над усіма кирджаліями. Супив брови, роздумував. Сам не знав, що робиться з Індже, але не хотів так просто з ним поривати. І відрубав: усім іти за Індже! За його знаком загриміли труби й литаври. У цій дикій музиці потонуло ремство кирджаліїв, орда заворушилась і рушила вперед. Скоро кінський тупіт затих, лише віддалені звуки труб і хмара куряви вказували, що кирджалії повертаються назад тим самим шляхом, яким прийшли.
На лісовій галявині нікогісінько. Раптом на неї вискочив маленький чоловічок — чи то дитина, чи то дорослий. Горбатий, майже без шиї, руки довгі, наче в мавпи. Боязко, крадькома, вийшов він на середину галявини, зупинився, прислухався: кирджалії далеко. Тоді він заспокоївся і почав нишпорити: нагнеться, щось підніме з землі, пильно розгляне — і або кине додолу, або засуне у свій мішок. Нараз погляд його зупинився на чомусь великому: рушниця! Він так і заціпенів, потім схопив рушницю під пахву і зник у лісі.
Селяни з Урум-Енікьоя спочатку не помітили кирджаліїв, проте вночі догадалися, що ті недалеко, й повтікали до лісу. Коли горяни сповістили, що кирджалії пішли, ніхто не хотів цьому вірити. Боязко оглядаючись на всі боки, повернулися спочатку чоловіки. На майданах з'явились багатші чорбаджії верхи на мулах. Навколо них снували вперед і назад озброєні стражники; прибув також невеликий загін охоронців гірських перевалів, дехто з мушкетами, а здебільшого з довгими залізними палицями. Їхній ватажок був у великій шапці з лисячим хвостом. Його люди йшли насупившись, з відважним виглядом, хоч подумки всі вирішили тікати, як тільки побачать кирджаліїв. Нарешті, коли коні стражників зморились і недовірливі чорбаджії переконались, що кирджаліїв справді нема, пустили в село жінок та дітей. На вулицях з'явилися люди, вози й худоба.
Раптом звідкись знизу, від річки, почувся постріл. Погода стояла тиха, і в прозорому повітрі він пролунав різко та погрозливо. Ще не встигли збагнути, хто стріляє, чому стріляє, як звідти ж почувся другий постріл. Жінки заголосили, кинулися тікати. Насилу найспритнішим чоловікам удалося спинити їх і повернути назад.
— Не бійтеся, люди добрі! — гукали вони. — Це не кирджалії, це мисливці.
Жінки повернулись, але ніхто не наважувався ввійти у свій дім. Вози так і стояли навантажені, худоба розбрелась по майданах, і поки жінки товпилися біля воріт, чоловіки зійшлися на край села, щоб вартувати.
Надвечір до села свинопас пригнав свиней. Селяни повеселішали, хоч і дивно було їм бачити його, наче він не знав, що все село тікало.
— Стривайте-но! — гукнув хтось. — Горбань нам зараз усе розкаже. Він, мабуть, бачив кирджаліїв.
Селяни вийшли назустріч свинопасові, обступили його. Це був той самий горбатий хлопчина, який вранці знайшов рушницю в лісі. І сказав він те, що вже було відомо: кирджалії пішли геть.
— Чому пішли?
— Звідки мені знати? Я далеко був. Дуже кричали, сперечались…
— А хто стріляв біля річки?
Горбань не відповів, але, блиснувши очима, гордо подивився на селян і, наперед тішачись, як вони здивуються, вийняв з-під аби[79] рушницю й показав їм.